Франко І. Я. - Захар Беркут, Франко І. Я.

Сімдесят літ ми­ну­ло від то­го ча­су. Мов ста­ро­давній дуб-ве­ле­тень, сто­яв За­хар Беркут се­ред мо­ло­до­го по­коління і міг те­пер ба­чи­ти пло­ди своєї дов­голітньої діяльності. І, пев­но, не без ра­дості міг він глядіти на них. Мов од­на ду­ша, сто­яла тухольс­ька гро­ма­да друж­но в праці і вжи­ван­ні, в ра­до­щах і в го­рі. Гро­ма­да бу­ла для се­бе і суд­дею, і впо­ряд­чи­ком у всьому. Гро­мадське по­ле, гро­мадські ліси не пот­ре­бу­ва­ли сто­ро­жа - гро­ма­да са­ма, вся і завсіди, бач­но бе­рег­ла своє доб­ро. Бідних не бу­ло в гро­маді; зем­ля дос­та­ча­ла по­жит­ку для всіх, а гро­мадські шпихліри та сто­до­ли сто­яли завсіди от­во­ром для пот­ре­бу­ючих. Князі і їх бо­яри за­вис­ли­вим оком гляділи на те жит­тя, в якім для них не бу­ло місця, в якім їх не пот­ре­бу­ва­ли. Раз у рік з’їздив у Ту­хольщи­ну князівський збірщик по­датків, і гро­ма­да ста­ра­лась як­найборше поз­бу­ти­ся не­ми­ло­го уря­до­во­го гос­тя: че­рез день або два він виїздив, об­ван­та­же­ний уся­ким доб­ром,- бо по­дат­ки в ве­ликій мірі пла­ти­ли ту­хольці на­ту­рою. Але в Ту­хольщині збірщик князівських по­датків не був та­ким са­мов­лад­ним па­ном, як по інших се­лах. Ту­хольці доб­ре ува­жа­ли, що на­ле­житься збірщи­кові, а що кня­зеві, і не по­пускали йо­му зро­би­ти над ни­ми ніяко­го на­ду­жит­тя.

Але не тільки в самій Ту­хольщині вид­ний і спа­сен­ний був вплив За­ха­ра Бер­ку­та; йо­го зна­ли лю­ди на кілька­над­цять миль дов­ко­ла, по руськім і угорськім боці. Та й то зна­ли йо­го не лиш як чу­дов­но­го ліка­ря, що лічить ра­ни і всякі болісті, але й не мен­ше як чу­дов­но­го бесідни­ка та по­ра­д­ника, кот­рий «як за­го­во­рить, то не­мов бог тобі в сер­це всту­пає», а як по­ра­дить чи то од­но­му чо­ловікові, чи й цілій гро­маді, то хоч цілий май­дан старців на­бе­ри, то й ті вкупі пев­но, ліпшої ра­ди не при­ду­ма­ють. Віддав­на За­хар Бер­кут прий­шов був до то­го твер­до­го пе­ре­ко­нан­ня, що як чо­ловік сам один се­ред гро­ма­ди сла­бий і без­рад­ний, так і од­на гро­ма­да сла­ба, і що тільки спільне по­ро­зуміння і спільне ділан­ня мно­гих сусідніх гро­мад мо­же на­да­ти їм си­лу і мо­же в кождій гро­маді по­ок­ре­мо зміцни­ти свобідні по­ряд­ки гро­мадські. Тож ніко­ли, пра­цю­ючи всіля­ки­ми спо­со­ба­ми для своєї Тухольщини, За­хар не за­бу­вав і про сусідні гро­ма­ди. Він за мо­лод­ших часів час­то хо­див по гро­ма­дах, бу­вав на їх коп­них збо­рах, ста­рав­ся пізна­ти доб­ре їх пот­ре­би й лю­дей і всю­ди ра­ди та на­мо­ви йо­го зма­га­ли до од­но­го: до скріп­лення дружніх, то­ва­риських і бра­терських зв’язків між людьми в гро­ма­дах і між гро­ма­да­ми в сусідстві. А зв’язки ті бу­ли тоді ще до­сить живі й сильні; ще роз’їдли­ва князівщи­на та бо­яр­щи­на не зду­жа­ла бу­ла по­роз­ри­ва­ти їх дореш­ти,- то­му й не ди­во, що під про­во­дом так усіма люб­леного, так досвідно­го і гро­мадсько­му ділу відда­но­го чо­ловіка, як За­хар Бер­кут, ті зв’язки жи­во відно­ви­ли­ся і зміц­ніли. Особливо зв’язок з руськи­ми гро­ма­да­ми по угорськім бо­ці був ду­же важ­ним ділом для Ту­хольщи­ни, ба й для цілої стрий­ської вер­хо­ви­ни, ба­га­тої вов­ною та ко­жу­ха­ми, та за­те до­сить убо­гої на хліб, яко­го ма­ли по­дос­тат­ком за­гірні лю­ди. Отже ж то од­ним із го­лов­них ста­рань За­ха­ра бу­ло - про­вести зі своєї Ту­хольщи­ни прос­ту і без­печ­ну до­ро­гу на уго­рський бік. Довгі літа він но­сив­ся з тою гад­кою, переходи­в здовж і вшир ту­хольські по­ло­ни­ни, розмірковую­чи, ку­ди би най­ліпше, най­без­печніше і а най­мен­шим кош­том мож­на про­вес­ти до­ро­гу, а за­ра­зом ста­рався звільна й не­нас­та­н­но нак­лоню­ва­ти вер­хо­винські гро­ма­ди по однім і другім боці Бески­ду до то­го діла. При кождій на­годі, на кождій гро­мадській раді він не за­ли­шав до­ка­зу­ва­ти ко­ристь і пот­ре­бу та­кої до­ро­ги, по­ки вкінці не до­бив­ся сього. Більше як де­сять гро­мад з ближ­чої й дальшої око­лиці прис­ла­ли до Тухлі своїх ви­бор­них на гро­мадську ра­ду, на якій ма­ло об­го­во­рю­ва­тись по­бу­ду­ван­ня но­вої до­ро­ги. Се був радісний день для За­ха­ра. Він не тільки прий­няв­ся ра­до сам по­ви­ти­чу­ва­ти, ку­ди має йти до­ро­га, але та­кож че­рез весь час, по­ки во­на ма­ла бу­ду­ва­ти­ся, взяв­ся над­зи­ра­ти за ро­бо­тою, а окрім то­го, ви­правив чо­тирьох своїх синів до ро­бо­ти, а п’ятий йо­го син, ко­валь, мав із своєю пе­ревізною куз­нею все бу­ти на місці ро­бо­ти для нап­ра­ви потрібних зна­ряддів. Кож­да гро­ма­да ви­си­ла­ла по кілька­над­цять робітників, із за­па­сом сво­го хліба й своєї стра­ви,- і під про­во­дом нев­том­но­го За­ха­ра до­рога бу­ла збу­до­ва­на в однім році. Ко­ристі її відра­зу для всіх ста­ли оче­видні. Зв’язок з ба­га­ти­ми ще тоді угро-ру­ськ­ими гро­ма­да­ми ожи­вив усю вер­хо­ви­ну; по­ча­ла­ся жи­ва і обопільно хо­сенна обміна здо­бутків праці: ту­ди йшли ко­жу­хи, сир ове­чий та й цілі ота­ри на заріз, а відтам пше­ни­ця, жи­то та по­лот­на. Але не тільки для та­ко­го об­мінного тор­гу бу­ла вигідна ту­хольська до­ро­га; во­на бу­ла та­кож про­во­дом для всіля­ких вістей про жит­тя гро­мад по однім і по другім боці Бескиду, бу­ла жи­вою нит­кою, що в’яза­ла до­ку­пи дітей од­но­го на­ро­ду, роз­би­тих між дво­ма дер­жа­ва­ми.

Правда, ту­хольська до­ро­га бу­ла не пер­ша та­ка нит­ка. Давніша і ко­лись да­ле­ко славніша бу­ла дук­лянська дорог­а. Але га­лицько-руським кня­зям во­на з мно­гих при­чин не злю­би­ла­ся, мен­ше, мо­же, для то­го, що піддержу­ва­ла­ жи­вий зв’язок між гро­ма­да­ми по сім і по тім боці Бес­ки­ду та че­рез те скріплю­ва­ла в од­них і в дру­гих вольні гро­мадські по­ряд­ки, як рад­ше для то­го, що ту­ди ча­стенько мадярські ко­ролі й ду­ки впа­да­ли з війська­ми до Чер­во­ної Русі. От то­му-то га­лицькі та пе­ре­миські князі ста­рались ко­ли не зовсім замк­ну­ти, то, бо­дай, укріпи­ти тоту вхо­дову бра­му в свої гра­ниці, а звісно, що та­ке «укріплен­ня», зроб­ле­не по-дер­жав­но­му і для дер­жав­них цілей, му­си­ло вий­ти на шко­ду гро­мад і гро­мадської са­мо­уп­ра­ви. Князі по­на­сад­жу­ва­ли здовж дук­лянської до­ро­ги своїх бо­яр, по­на­да­ро­ву­ва­ли їм із гро­мадських зе­мель прос­торі грун­ти й посіди­ща і вло­жи­ли на них обов’язок - пильну­ва­ти дук­лянської бра­ми, в разі воєнно­го на­па­ду спи­ня­ти неп­ри­яте­ля воєнни­ми дружинами­, наб­ра­ни­ми з око­лич­них гро­мад, а та­кож засі­ка­ми, себ­то де­рев’яни­ми та кам’яни­ми за­по­ра­ми, що ни­ми в тісних місцях за­ва­лю­ва­но до­ро­гу, чи­ня­чи її при якій-такій обо­роні зовсім неп­рохідною для во­ро­жих во­яків. Ро­зуміється, що ті обов’язки цілим своїм тя­га­рем спа­дали на се­лян, на гро­ма­ди. Во­ни не тільки тра­ти­ли часть своїх спо­конвічних зе­мель, на яких розсіда­ли­ся бо­яри, але му­си­ли, крім то­го, ста­ви­ти вар­ти, да­ва­ти дру­жин­ників та слуг боб­рам, ро­би­ти засіки, ба, в разі воєнно­го ча­су, під­дані бу­ли зовсім бо­ярським роз­ка­зам і бо­ярсько­му су­дові. Оче­вид­на річ, бо­ярин, об­да­ро­ва­ний та­ки­ми ши­ро­ки­ми пра­ва­ми, ста­вав­ся си­лою в селі і, зовсім при­род­но, дбав про побіль­шен­ня й укріплен­ня своєї си­ли. Щоб за­ба­гатіти, бо­яри зак­ла­да­ли на шля­ху свої власні засіки-ро­гач­ки і побир­али з них