Франко І. Я. - Захар Беркут, Франко І. Я.

Потім ус­тав зі сво­го місця най­стар­ший у зборі, За­хар Бер­кут, і повільним, але твер­дим кро­ком вис­ту­пив під ли­пу, і, до­­торк­нув­ши­ся її ру­кою, наб­ли­зив­ся до пли­ву­чої з її ко­ріння но­ри, і, при­пав­ши на коліна, по­ма­зав собі нею очі й ус­та. Се бу­ла зви­чай­на ста­ро­дав­ня це­ре­монія, що зна­ме­ну­ва­ла очи­щен­ня уст і про­яс­нен­ня ока, потрібне при такім важнім ділі, як на­род­на ра­да. По тім він сів на підви­щенім місці, звер­не­ний ли­цем до на­ро­ду, тоб­то до східної сто­ро­ни не­ба.

Захар Бер­кут - се був си­вий, як го­луб, звиш 90-літній ста­рець, най­стар­ший віком у цілій ту­хольській гро­маді. Бать­ко вісьмох синів, із яких три сиділи вже ра­зом із ним між стар­ця­ми, а най­мо­лод­ший, Мак­сим, мов здо­ровий дуб­чак між яво­ри­ною, виз­на­чав­ся між усім ту­хольським па­ру­боцт­вом. Ви­со­кий рос­том, по­важ­ний пос­та­вою, стро­гий ли­цем, ба­га­тий досвідом жит­тя й знан­ням лю­дей та обс­та­вин, За­хар Бер­кут був прав­ди­вим об­ра­зом тих давніх па­тріархів, батьків і провідників ціло­го на­ро­ду, про яких го­во­рять нам тисяч­олітні пісні та пе­ре­ка­зи. Нез­ва­жа­ючи на гли­бо­ку старість, За­хар Бер­кут був іще сильний і кре­мез­ний. Прав­да, він не ро­бив уже ко­ло по­ля, не го­нив овець у по­ло­ни­ну, ані не ло­вив звіра в лісо­вих нет­рях,- та про­те пра­цю­ва­ти він не пе­рес­та­вав. Сад, пасіка й ліки - се бу­ла йо­го ро­бо­та. Ско­ро ли­шень вес­на завітає в ту­хольські го­ри, За­хар Бер­кут уже в своїм са­ду, коп­ле, чис­тить, підрізує, ще­пить і пе­ре­сад­жує. Ди­ву­ва­ли­ся гро­ма­дя­ни йо­го знан­ню в садівниц­тві, тим більше ди­ву­ва­ли­ся, що він не крив­ся з тим знан­ням, але ра­до нав­чав кож­до­го, по­ка­зу­вав і за­охо­чу­вав. Пасіка йо­го бу­ла в лісі, і кож­дої погідної дни­ни За­хар Бер­кут хо­див у свою пасіку, хоч до­ро­га бу­ла утяж­ли­ва і до­сить да­ле­ка. А вже най­більшим доб­родієм ува­жа­ли ту­хольці За­ха­ра Бер­ку­та за йо­го ліки. Ко­ли бу­ло нас­та­не час, між зе­ле­ни­ми свя­та­ми а свя­том Ку­пай­ла, За­хар Бер­кут з своїм най­мо­лод­шим сином Мак­си­мом іде на кілька неділь у го­ри за зіллям і ліка­ми. Прав­да, чисті та прості зви­чаї тодішнього на­ро­ду, свіже ту­хольське по­вітря, прос­торі та здо­рові ха­ти і не­нас­тан­на та зовсім не над­сильна пра­ця - все те вкупі хо­ро­ни­ло лю­дей від час­тих і за­раз­ли­вих хво­роб. За­те частіше лу­ча­ли­ся каліцтва, ра­ни, на які, пев­но, ніякий зна­хар не вмів так ско­ро і так гар­но за­ра­ди­ти, як За­хар Бер­кут.

Але не в тім усім пок­ла­дав За­хар Бер­кут го­лов­ну ва­гу сво­го ста­ре­чо­го жит­тя. «Життя лиш до­ти має вартість,- го­во­рив він час­тенько,- до­ки чо­ловік мо­же по­ма­га­ти іншим. Ко­ли він стає для ін­ших тя­га­рем, а хісна не при­но­сить їм ніяко­го, тоді він уже не чо­ловік, а за­ва­да, тоді він уже й жи­ти не варт. Хо­ро­ни ме­не бо­же, щоб я ко­ли-будь мав ста­ти­ся тя­га­рем для ін­ших і їсти лас­ка­вий, хоч і як зас­лу­же­ний хліб!» Ті сло­ва - то бу­ла провідна, зо­ло­та нит­ка в жит­ті За­ха­ра Беркута. Все, що він ро­бив, що го­во­рив, що ду­мав, те ро­бив, го­во­рив і ду­мав з пог­ля­дом на доб­ро і хо­сен інших, а по­пе­ред усього гро­ма­ди. Гро­ма­да - то був йо­го світ, то бу­ла ціль йо­го жит­тя. Видя­чи, що мед­веді та ди­ки час­то калічать ху­до­бу й лю­дей у го­рах, він, ще був­ши мо­ло­дим па­руб­ком, за­ду­мав нав­чи­ти­ся лічи­ти ра­ни, і, по­ки­нув­ши батьківський дім, виб­рав­ся в да­ле­ку нез­най­ому до­ро­гу до од­но­го слав­но­го во­рож­би­та, який, чут­ка бу­ла, вмів за­мовляти стріли і кров. Але при­мо­ва то­го ліка­ря показалася ­пус­тою. За­хар Бер­кут, прий­шов­ши до нього, обіцяв йо­му де­сять кушіць пла­ти, щоб нав­чив йо­го своєї при­мо­ви. Ворожбит прис­тав, але За­ха­рові не до­сить бу­ло навчи­ти­ся­ насліпо, він хотів по­пе­ре­ду пе­ре­ко­на­ти­ся, чи лік во­рож­битів доб­рий. Він вий­няв свій ніж і за­дав собі ним гли­бо­ку ра­ну в стег­но.

- На, замов! - ска­зав він до за­чу­до­ва­но­го ліка­ря.

При­мо­ва не вда­ла­ся.

- Е,- ска­зав лікар,- се для то­го не вдається, що ти самов­ільно зав­дав собі ра­ну. Такої ра­ни за­мо­ви­ти не мож­на.

- Ну, то вид­но, що кепська твоя при­мо­ва, і мені її не по­трібно. Я пот­ре­бую та­кої при­мо­ви, кот­ра не пи­та­ла би, чи ра­на са­мовільна, чи ні, а за­гоїла б уся­ку.

І, як стій, За­хар Бер­кут по­ки­нув во­рож­би­та і пішов даль­ше роз­пи­ту­ва­ти ліпших лікарів. Дов­го блу­кав він по го­рах і до­лах, аж по­ки по році блу­кан­ня не зай­шов до скит­ських 1 мо­нахів. Між ни­ми був один, столітній ста­рець, що довгі ча­си про­бу­вав на Афонській горі у греків і чи­тав там ба­га­то ста­рих грецьких книг. Той мо­нах умів чу­до­во лічи­ти ра­ни і брав­ся нав­чи­ти своєї шту­ки кож­до­го, хто про­жи­ве з ним рік у добрій зла­годі і по­ка­жеться йо­му чо­ловіком щи­ро­го сер­ця й чис­тої душі. Ба­га­то вже уче­ників при­хо­ди­ло до ста­ро­го, вічно за­думаного і вічно су­мо­ви­то­го мо­на­ха, але ні од­но­го він не впо­до­бав, ні один не про­жив з ним умов­ле­но­го ро­ку і не виніс йо­го тай­ників лікарських. Про сього-то ліка­ря про­чув За­хар Бер­кут і на­ва­жив­ся відбу­ти йо­го про­бу. Прий­шовши до скитсько­го мо­нас­ти­ря, про­сив, щоб за­ве­де­но йо­го до стар­ця Акинтія, і од­вер­то роз­повів йо­му про ціль сво­го при­хо­ду. Си­во­бо­ро­дий по­ну­рий дід Акинтій прий­няв йо­го без су­пе­реч­ки - і За­хар ви­був не рік, а цілі три ро­ки. Він вер­нув­ся зо ски­та но­вим чо­ловіком; йо­го лю­бов до гро­ма­ди ста­ла ще га­рячішою і сильнішою, йо­го сло­ва пли­ли криш­та­ле­вою, чис­тою хви­лею, бу­ли спокійні, ро­зумні і тверді, як сталь, а про­ти уся­кої неп­рав­ди гострі, як брит­ва. В своїй чо­ти­рилітній мандрівці За­хар Беркут пізнав світ, був і в Га­личі, і в Києві, ба­чив князів і їх діла, пізнав во­яків і купців, а йо­го прос­тий яс­ний ро­зум скла­дав усе ба­че­не й чу­те, зер­но до зер­на, в скарб­ни­цю пам’яті, як ма­теріали для дум­ки. Він вер­нув­ся з мандрівки не тільки ліка­рем, але й гро­ма­дя­ни­ном. Ба­ча­чи по до­лах, як князі та їх бо­яри си­лу­ються ос­ла­би­ти і розірва­ти гро­мадські вільні по­ряд­ки по се­лах, щоб опісля роз’єдна­них і розрізне­них лю­дей тим лег­ше по­вер­ну­ти в не­вольників і слуг, За­хар Бер­кут пе­ре­ко­нав­ся, що для йо­го братів-се­лян не­ма іншо­го ря­тун­ку й іншої надії, як тільки доб­ре ула­дження й ро­зум­не ве­ден­ня та роз­ви­ван­ня гро­мадських по­рядків, гро­мадської спіль­но­сті та друж­ності. А з дру­го­го бо­ку, від Акинтія і від інших бу­ва­лих лю­дей він чи­ма­ло на­слухався про гро­ма­д­ські по­ряд­ки в північній Русі, в Новгороді, Пскові, про доб­ро­бут і розцвіт та­мошніх лю­дей, і все те за­па­лю­ва­ло йо­го га­ря­чу ду­шу до ба­жан­ня - відда­ти ціле своє жит­тя на поп­ра­ву й скріплен­ня доб­рих гро­мадських