Анрі Шарьєр - Метелик

Одразу ж починається перекличка: «Такий-то присутній, присутній тощо». Це триває дві години, усе в порядку. Далі ми стаємо очевидцями обміну підписами між двома адміністраціями на маленькому, спеціально принесеному сюди столику.

Тепер мегафон у руках майора Барро, у якого стільки ж відзнак, що й у полковника, але золотих, а не срібних, як у жандармів.

– Етапники, відтепер вас кликатимуть саме так: етапник такий-то чи номер такий-то, вам його нададуть. З цієї миті ви підлягаєте спеціальним законам каторги, її розпорядку й внутрішнім судам, які за потреби ухвалять належні щодо вас рішення. За різні здійснені на каторзі порушення ці автономні суди можуть вас засудити, починаючи з ув’язнення й закінчуючи смертною карою. Звичайно, дисциплінарні покарання – в’язниця й позбавлення волі з обов’язковим примусом до праці – відбуваються в різних місцях, що належать адміністрації. Працівники, яких ви бачите перед собою, називаються наглядачами. Звертаючись до них, ви маєте казати: «Пане наглядачу». Після обіду кожен з вас отримає морський мішок з одягом каторжника. Там усе передбачено, у вас не повинно бути інших речей. Завтра ви підніметеся на «Ла Мартиньєр». Ми попливемо разом. Не впадайте у відчай через від’їзд, на каторзі вам буде краще, ніж в ув’язненні у Франції. Зможете розмовляти, грати, співати й курити, вам нічого боятися поганого до вас ставлення за умови гарної поведінки. Прошу дочекатися прибуття на каторгу, щоб вирішити особисті претензії. Під час плавання має бути залізна дисципліна, мусите самі це розуміти. Якщо хтось із вас відчуває не досить сил для здійснення подорожі, зверніться в медпункт, де вас оглянуть військові медики, які супроводжують конвой. Бажаю гарної подорожі.

Церемонію завершено.

– Що скажеш, Деґа?

– Друже Метелику, бачу, що я не помилявся, коли казав, що найбільшою небезпекою, яку доведеться долати, є інші в’язні. Фраза «Прошу дочекатися прибуття на каторгу, щоб вирішити особисті претензії» багато про що говорить. Скільки ж там жертв і навмисних убивств!

– Не переймайся цим, покладися на мене.

Я знаходжу Франсіса-Фарватера й запитую:

– Твій брат і досі працює санітаром?

– Так, він не в’язень, а засланець.

– Зв’яжися з ним якомога швидше й попроси дати бістурі[4]. Якщо потрібні гроші, скажи скільки, я заплачу.

Двома годинами пізніше в мене був бістурі з ручкою з дуже міцної сталі. Єдиний недолік – трохи завеликий, зате це була грізна зброя.

Я розмістився поблизу туалету в центрі двору й послав за Ґалґані, щоб віддати йому патрон, хоча в цьому кипучому мурашнику з восьми сотень людей, що снують величезним подвір’ям, знайти його нелегко. З часу прибуття я не бачив ні Жуло, ні Ґітту, ні Сюзіні.

Перевага життя в загалі полягає в тому, що ти живеш, розмовляєш, належачи до нової спільноти, якщо це утворення можна назвати спільнотою. Стільки треба сказати, вислухати й зробити, що бракує часу для того, щоб думати. Констатуючи, наскільки минуле розмивається й переходить у другий ряд порівняно з життям щоденним, думаю, після прибуття на каторгу майже забуваєш, ким ти був, чому та як ти там опинився, щоб перейматися тільки одним – утекти. Я помилявся, бо найбільш поглинаючою й найважливішою справою є, зокрема, намагання вижити. Де вже там до лягавих, суддів, присяжних, представників судової влади, моєї дружини, батька, друзів? Вони всі живі, кожен займає своє місце в моєму серці, однак серед тієї лихоманки перед від’їздом, перед великим стрибком у невідомість, серед нових знайомств вони начебто стають не такими важливими, як раніше. Та це просто враження. Коли я захочу, у ту мить, як мій мозок захоче висунути визначену для кожного шухлядку, вони всі знову будуть присутні.

Ось і Ґалґані, якого ведуть, бо навіть з такими величезними лінзами він мало що бачить. Але видається вже значно кращим. Він підходить до мене й мовчки тисне руку.

– Хочу повернути тобі патрон, – кажу я. – Тобі вже краще, ти можеш сам його носити й берегти. Тримати його під час подорожі надто відповідально для мене, і хто знає, чи бачитимемо ми один одного й чи не розкидають нас після прибуття? Тож тобі краще забрати його зараз.

Ґалґані дивиться на мене очима нещасної людини.

– Ходімо в туалет, я тобі його поверну.

– Ні, я не хочу, залиш його собі, дарую, він твій.

– Чому це раптом?

– Не хочу, щоб через нього мене пристукнули. Краще жити без грошей, ніж через них здохнути. Залишаю його тобі, бо чого б це ти мав ризикувати життям, зберігаючи мою грошву? А так, якщо й ризикуватимеш, то задля власної вигоди.

– Ти боїшся, Ґалґані? Тобі вже погрожували? Здогадуються, що ти заряджений?

– Так, мене невідступно пасуть троє арабів. Тому я й не підходив до тебе, щоб вони не здогадалися, що ми контактуємо. Щоразу, як я йду в туалет, удень чи вночі, один із цих арабів неодмінно поруч зі мною. Я демонстративно, без жодних натяків, показував, що в мене нічого немає, та, попри все, вони не припиняють стеження. І думають, що мій патрон носить хтось інший, хто – невідомо, тому й не відступають, щоб уловити момент, коли він повернеться до мене.

Я дивлюся на Ґалґані й зауважую, що він страшенно переляканий постійним переслідуванням. І запитую його:

– У якому кутку двору вони тусуються?

Він відповідає:

– Коло кухні й пральні.

– Гаразд, побудь тут, я зараз. Хоча ні, ходи зі мною.

Разом з ним прямую до арабів. Я вийняв бістурі з головного убору, його лезо в рукаві, а ручка в долоні. І справді, вони там, на місці. Їх четверо: три араби й корсиканець, званий Жірандо. Я все одразу зрозумів: корсиканець, якого відшили урки, розповів їм про Ґалґані. Він, напевно, знає, що Ґалґані – свояк Паскаля Матра, тож не може бути без патрона.

– Як справи, Мокране?

– У нормі, Метелику. А в тебе?

– Ні, арабе, у мене паскудно. Я прийшов до вас, щоб сказати, що Ґалґані – мій друг. Хай би що з ним трапилося, першим, кому дістанеться, будеш ти, Жірандо; потім прийде черга інших. Сприймайте це, як хочете.

Мокран підводиться. Він майже мого зросту, десь метр сімдесят чотири, і так само широкоплечий. Мої провокаційні слова його зачепили, він ладен кинутись у бійку; я швидко виймаю з рукава блискучо-новенький бістурі й, міцно тримаючи його в pуці, кажу:

– Спробуй смикнися – приріжу, як пса.

Дезорієнтований тим, що я озброєний там, де нас постійно обшукують, вражений моєю поведінкою й довжиною зброї, він каже:

– Я підвівся для розмови, а не