Фред Унгер - Червоне доміно

От, приміром, жив у готелі отой панок непевного віку, що займав 208 номер. Це був тип, якого не щодня можна зустріти. Він мав вузький череп ученого, свіжий колір обличчя спортсмена, сиве волосся старого діда і — холодні очі вбивці.

Неприємно було, що мені ніяк не вдавалося його розкусити. Щодо інших мешканців готелю, то я завжди знав, чого вони варті. Вони сиділи в ресторані, у клубі, в барі, чи тинялися у вестибюлі, щоб показати себе. Вони галасували, базікали, хихикали, кидали гроші на вітер. І вірили, що вони сіль землі.

Зовсім по-іншому поводився сивоголовий. Він пізно приходив і рано зникав кудись, був тихий і замкнутий, рідко посміхався; єдина розкіш, яку він собі дозволяв, були завжди вишукані, бездоганного крою костюми.

І все-таки в мене було таке відчуття, що він має більше грошей, ніж хоче показати. Певна річ, сьогодні мені вже важко пригадати, звідки взялася ця настирлива ідея. У всякому разі, вона виникла, міцно засіла в голові й щоразу глибше вгризалася в мій мозок.

Я остаточно переконався, що не помиляюсь, коли одного пізнього ранку ненароком визирнув із вікна. Я побачив, що сивоголовий, — вікно в нього теж було розчинене, — стоїть навколішках перед якоюсь шкатулкою і риється в ній.

Я одразу ж узяв свій театральний бінокль, але було вже пізно. Сивоголовий встиг захлопнути свою шкатулку, і я тільки побачив іще, як він замкнув її в чемодані, а чемодан поставив у шафу. Потім він енергійним рухом смикнув за завісу, і я вже нічого більше не міг розгледіти.

І хоч в наступні дні покоївка, прибираючи, не раз розсувала фіранки на вікні його номера, тої шкатулки я більше не помічав. Вона зникла.

Тоді я вирішив діяти.

Випадково я зайшов до реєстратури, копи сивоголовий замовляв два квитки в «Альгамбру». «Альгамбра» — це респектабельний нічний ресторан у старому місті, програма якого починається о двадцять другій годині і закінчується вже після півночі. Навряд щоб удруге трапилася мені така нагода ближче познайомитися з тією таємничою шкатулкою.

Для певності я почекав перед входом до готелю, поки старий вийшов на вулицю. Він сковзнув по мені байдужим поглядом. Я був певен, що не дуже впав йому в око. Навряд чи пригадає він мене пізніше.

З обережності я почекав ще з півгодини, аби остаточно переконатися, що він нічого не забув і не повернеться назад. Лише після того я поволі почав підніматися сходами на третій поверх. Від ліфта я відмовився. Хлопчик-ліфтер знав мене в обличчя, і не треба було, щоб він бачив, як я виходитиму на третьому поверсі. Саме на таких дрібницях наш брат частенько й засипається.

На сходах нікого не було.

Ще кілька метрів — і от я вже стою перед дверима, на яких матово поблискують золотисті цифри — 208.

Дзеркало в моїй лівій руці підтвердило мені, що за мною ніхто не стежить.

Ще один крок, один рух рукою.

Замки в готельних номерах, навіть у найдорожчих, завжди примітивні. Вже перша відмичка, яку я встромив у замок, підійшла. Я зайшов і тихо причинив за собою двері.

За дверима було темно, хоч в око стрель.

В повітрі стояв легкий запах шкіри та англійських сигарет. Десь цокав будильник.

Поступово мої очі звикли до темряви. Я побачив, що стою в маленькому передпокої, з якого одні двері ведуть до вітальні, а другі — до ванної кімнати.

Не кваплячись, я натягнув на пальці рукавички і рвучко розчинив навстіж двері до вітальні.

Цокання будильника стало голосніше.

У темряві зеленкувато світилися стрілки.

Пів на одинадцяту.

Ліворуч біля стіни стояла шафа, в яку сивоголовий поставив тоді свій чемодан.

Я вийняв його й поніс до вікна.

Правда, і тут було не дуже-то видно, та я трошечки відхилив завісу, й цього було досить. Більш нічого я не міг тут зробити Я весь час мав зважати на те, що хтось може побачити мене з вікна. Чемодан був замкнений на два автоматичні замки, але для мене то було не більш як іграшка. Не минуло й трьох хвилин, як чемодан вже стояв відкритий.

Ось вона, заповітна шкатулка.

Вона була більша, ніж я гадав, приблизно як дві цеглини розміром, і така ж важка. Я з першого погляду побачив, що з нею мені доведеться чимало поморочитись.

На щастя, я знав і такі замки. Їх можна було відкрити лише з допомогою певного трюка. Звичайно, для цього потрібні були в першу чергу тверда рука і добрий слух. Я не міг зараз похвалитися ні тим, ні другим.

Певна річ, я міг би виламати замок, але тоді не обійшлося б без шуму. Взяти шкатулку в свій номер? Це було виключено. Хто-небудь міг побачити мене зі шкатулкою, тоді б я, напевно, сів маком.

Отже, я мусив відкрити її тут, і до того ж швидко, безшумно і не залишаючи слідів.

Я почав нервувати.

Ось уже й перша подряпина на металі. Халтурна робота!

Піт виступив у мене на лобі. Пальці раз у раз спорскували.

Ще раз спочатку!

І от, нарешті, замок почав піддаватися. Дзень, сказав він, і ще раз: дзень!

Майже урочисто підняв я кришку шкатулки.

І враз здригнувся.

Шкатулка була порожня! Порожнісінька, коли не брати до уваги вузенької записочки, що, скручена в трубочку, лежала в куточку. Рука моя тремтіла, коли я безтямними очима втупився в неї. Там стояло всього п'ять слів, написаних по-французьки: «Бажаю удачі, мій любий друже».

Скочити на ноги я вже не встиг.

Двері зарипіли, і в ту ж мить спалахнуло світло.

Я рвучко обернувся. В дверях, тримаючи в руках револьвер, стояв сивоголовий. На револьверне дуло був надітий