Фред Унгер - Червоне доміно

— Що, ноги трусяться?

Минуло кілька секунд, перш ніж я зрозумів, що вона хоче сказати. Звичайно, в мене були холодні ноги. Не тільки сьогодні. Вони мерзли й хололи в мене вже досить давно, точніше кажучи, з того самого дня, коли поперек дороги мені став Фабріціус.

Та й кого це могло здивувати, адже я сам, не власні очі, бачив одного разу на письмовому столі картки з картотеки — з обох боків перекреслені нахрест червоним олівцем. Це означало: їх уже списано Там було, певно, штук вісім таких карток, та це все ж таки немало. Ті люди, чиї імена стояли на картках, теж колись дістали секретні завдання, як і ми. І завдання ці не були доведені до кінця. Органи держбезпеки по той бік виявились спритніші. Наручники, і— капут. І все, що лишилось на згадку про тих людей — червоний хрест поперек картки.

Авжеж, у мене таки трусилися ноги.

Щоправда, я не якийсь там жовторотий хлопчисько-молокосос, але не кожен наважиться помірятися силами з органами безпеки, які працюють із швидкістю й точністю електронного мозку. Навіть такі старі лиси, як Ойген Фабріціус чи Дуглас Фрезер почувають до них пошану, бо ще жодного разу не вдалося їм піднести цьому бездоганно функціонуючому апаратові таку масову акцію, в якій той міг би захлинутися. Вони не могли цього зробити, бо їм бракувало людей. Ніхто не піде своєю волею на кілька років у тюрму. Та й заради чого? Заради грошей? А чого варті гроші, коли ти змушений дивитися на небо крізь грати, зроблені, може, не дуже майстерним ковалем, та зате міцно.

Чи, може, є така ідея, за яку варто принести себе в жертву? Ах, дайте мені спокій з тими ідеалами! Про ідеали легко говорити тому, хто має солідний поточний рахунок у банку, роз’їжджає на мерседесі, відпустки звик проводити на Рів’єрі. Однак такі люди не йдуть із рискованими завданнями на той бік.

Ну, а інші, ті, що живуть з крихіт від «економічного чуда»? Вони теж не мають ніякої охоти відмовлятися від своєї хай і обмеженої свободи пересування для того, щоб отой власник мерседеса мав змогу ще на кілька років довше виїздити на Рів’єру…

Іветта підвелася.

Я допив каву.

Надворі перед своїми машинами стояли шофери далекого слідування й розмовляли між собою. Інші поралися з інструментами й каністрами. Поміж ними вешталися поліцейські в білих рукавичках і митні чиновники зі стеками й книгами.

Я відчув, що Іветта дивиться на мене. Вона була вродлива й принадна, як завжди, але в такій же мірі й неприступна. З часу нашого від’їзду із Франкфурте ми навряд чи обмінялися з нею й десятком фраз.

Іветта ще раз уважно переглянула наші документи. Особисте посвідчення, ярмаркове посвідчення, віза на виїзд, розписка з готелю. Усе було в повному ажурі, почасти навіть справжнє, не підроблене. Та хіба це допоможе нам, коли оті, з того боку, почнуть уважніше оглядати нашу машину? Певна річ, малоймовірно, щоб вони знайшли наші схованки в подвійних спинках сидінь та в інших місцях, але й таке не виключено. Яка-небудь безглузда випадковість могла все зіпсувати. І тоді наша операція скінчилася б, так і не розпочавшись.

Я став заводити мотор. Він одразу ж завівся. Загув тихо, майже беззвучно. Іветта захлопнула дверцята.

Ми глянули одне на одного.

— Ви готові, мадмуазель?

— Так, месьє, — відповіла вона по-французьки.

Ще одна коротка мить вагання, потім я поволі увімкнув зчеплення, дав газ.

Машина рушила з місця, виїхала на широку стрічку автостради. Тепер уже нам не допоможуть ніякі добрі наміри, тепер допоможе лише… а втім, що взагалі могло нам допомогти?

Цього я не знав.

Я вів машину, міцно тримаючи в руках кермо, і дивився вперед. До кордону лишалося ще метрів з вісімсот.

Навіщо тільки ми погодилися взяти участь у такій сумнівній авантюрі?

Чому Іветта зробила це, я не знав. Вона не любить говорити про такі речі. Та й чи заговорить про це коли-небудь — не знаю.

Що ж до мене, то це досить неприємна історія. Неприємна тому, що я в ній зіграв аж ніяк не позитивну роль. От у мене справді-таки є всі підстави тримати язик за зубами й мовчати про своє минуле, бо при всьому бажанні його ніяк не можна привести у відповідність із законами міщанської моралі.

Скажу без зайвих слів. Я жив з того, що привласнював собі речі, які інші люди ще не загубили. Прокурори називають такі дії крадіжкою, судді реагують на них тим, що позбавляють вас волі.

Хоч ця моя діяльність не давала мені змоги жити надто розкішно, однак і нарікати мені не було на що. Певна річ, що з дрібнотою я й не зв'язувався. Зрештою, я хотів забезпечити своє майбутнє.

Отак потихеньку я назбирав чималу суму і, здавалося, вже недалекий був той день, коли я зможу відмовитися від цього заняття.

Я думав про те, щоб увійти на паях в яке-небудь діло і жити з процентів на свій капітал. Я б став людиною, що домоглася почесного становища в суспільстві, і ніхто не спитав би в мене про моє минуле. Я також домігся б своєї мети і виїздив би на власному мерседесі на Рів'єру.

Але в той час до цього діло не дійшло.

Саме тоді я займав номер у готелі «Савойя», що був відомий як найкращий і найдорожчий готель у місті. Чи він справді найкращий — важко сказати, а що найдорожчий, то це точно. За номер на п'ятому поверсі, у флігелі, я платив щодоби тридцять марок. Це становило двісті десять марок, що їх я щотижня мав вносити готівкою до каси готелю, — ціла купа грошей. Але в «Савойї» дешевших номерів не було.

Раніше чи пізніше я мусив компенсувати ці витрати. Як правило, в «Савойї» спинялися вершки суспільства: промисловці, дворянство, кінозірки. Треба бути цілковитим дурнем, щоб не повернути