В. М. Білоконьов - Призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків (судова практика)

з конфіскацією майна, за ч. 2 ст. 121 КК на 10 років позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів засудженому остаточно було визначено покарання у виді 12 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Ухвалою апеляційного суду вирок суду змінено, дії В. перекваліфіковано з ч. 4 ст. 187 КК на ч. 2 ст. 186 КК і за цим законом призначено покарання у виді 4 років позбавлення волі, на підставі ст. 70 КК визначено остаточне покарання у виді 12 років позбавлення волі. Верховний Суд України ухвалу апеляційного суду змінив і відзначив, що вироком суду В. за сукупністю злочинів, передбачених ст. ст. 187 ч. 4 та 121 ч. 2 КК шляхом часткового складання призначених покарань було визначено остаточне покарання у виді 12 років позбавлення волі. При цьому суд першої інстанції визначив частку покарання для складення за сукупністю злочинів у виді 1 року позбавлення волі. За таким же принципом мала діяти і апеляційна інстанція, виходячи з того, що справа переглядалася за апеляцією засудженого та прокурора, який просив про перекваліфікацію його дій з ч. 4 ст. 187 КК на ч. 2 ст. 186 КК. Проте, правильно застосувавши вимоги ч. 2 ст. 70 КК щодо призначення засудженому покарання в межах його виду, апеляційний суд не дотримався принципу, застосованого судом першої інстанції, погіршивши тим самим становище засудженого всупереч вимогам кримінально-процесуального закону. Колегія суддів на підставі ч. 2 ст. 70 КК зменшила В. покарання до 11 років позбавлення волі [67].

Верховний Суд України не вказав, а які ж вимоги кримінально-процесуального закону порушив апеляційний суд, який призначив таке ж остаточне покарання за сукупністю злочинів, яке призначив і суд першої інстанції.

Порівнюючи вищевказані постанови Пленумів, звертаємо увагу на те, що Верховний Суд України допускає можливість в цих випадках призначення покарання апеляційним судом, більш суворого чим покарання яке було призначене судом першої інстанції, але не більш суворе, ніж максимальне покарання, передбачене санкцією статті. На наш погляд, така точка зору вищестоящого суду може погіршити становище засудженого, оскільки критерієм максимальної межі покарання враховується не покарання, призначене судом першої інстанції, а межа санкції статті КК.

Наприклад, якщо апеляційний суд прийде до висновку про призначення остаточного покарання більш суворого ніж який назначив суд першої інстанції але менше максимальної межі санкції статті КК, він не вправі на підставі ст. 373 КПК ухвалою суду змінити вирок, а повинен, якщо є відповідні для цього умови (прокурор ставить питання про скасування вироку за м’якістю призначеного покарання), на підставі ст. 378 КПК, скасувати вирок першої інстанції і постановити свій вирок, призначивши більш суворе покарання.

1.2. Призначення додаткових покарань

Згідно з ч. 3 ст. 70 КК до основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною.

Ст. 52 КК передбачає, що окрім основних покарань до засуджених можуть застосовуватися такі додаткові покарання, як позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, конфіскація майна, штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю… До основного покарання може бути приєднане одне чи декілька додаткових покарань у випадках та порядку, передбачених Кримінальним кодексом України.

При цьому слід мати на увазі, що додаткові покарання можуть приєднуватися до будь-яких видів основного покарання, передбачених санкцією статті (частини статті) Особливої частини Кримінального Кодексу (п. 15 постанови Пленуму)[68].

В.І. Тютюгін обґрунтовано вважає, що порядок призначення додаткових покарань повинен відповідати певним вимогам закону.

1. Зі змісту частин 1 і 3 ст. 70 КК випливає, що додаткове покарання може приєднуватися до основного, остаточно визначеного за сукупністю злочинів, лише за умови, якщо воно попередньо було призначене судом хоча б за один зі злочинів, що складають сукупність. Виходячи з цього в п. 20 постанови Пленуму зазначається, що встановлений ст. 70 КК порядок, згідно з яким суд зобов’язаний призначити покарання окремо за кожний злочин, а потім остаточно визначити покарання за сукупністю злочинів, стосується як основних, так і додаткових покарань. Тому в п. 16 постанови Пленуму підкреслюється, що призначення додаткового покарання…. лише за сукупністю злочинів є неприпустимим[69].

Невірне тлумачення закону приводить суддів до помилкового висновку про те, що суд не зобов'язаний призначати додаткове покарання за кожен злочин, а достатньо приєднати додаткове покарання до основного покарання, яке остаточно призначене за сукупністю злочинів.

Приклад перший: Так, вищестоящий суд змінив вирок місцевого суду, який після призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів, застосував ст. 31 КК 1960 р. відповідно до якої позбавив З. права обіймати посаду начальника потягу на 5 років, оскільки таке додаткове покарання не було призначено ні за один з конкретних злочинів[70].

Приклад другий: Районний суд вироком від 27.11.2007 р. засудив Т., раніше судимого 11.06.2007 р. за ч. 1 ст. 309 КК на 2 роки обмеження волі із застосуванням ст. 75 КК, — за ч. 2 ст. 307 КК на 5 років позбавлення волі. На підставі ч. 4 ст. 70 КК за сукупністю злочинів засудженому остаточно було визначено покарання у виді 5 років 6 місяців позбавлення волі з конфіскацією всього майна. Верховний Суд України, змінюючи вирок суду, зокрема відзначив, що суд всупереч роз’ясненням п. 16 постанови Пленуму проте, що призначення додаткового покарання лише за сукупністю злочинів є неприпустимим, призначив Т. покарання за ч. 2 ст. 307 КК тільки основне покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років, однак за сукупністю злочинів на підставі ч. 4 ст. 70