Наталія Шевченко - Подвійні міражі

обережно скоса зиркнула на дядька. Перед нею стояв звичайнісінький шофер, у запиленій куртці та порепаному картузі, із попелясто-сірим від утоми та дорожнього пилу лицем і карими радужками вузьких очей.

Це галюцинації. Ще один симптом.

— Вибачте, ви щось казали? — обережно уточнила Ліда, і внутрішньо скулилася, чекаючи на чергову порцію нищівної критики. Дядько пожував сухі губи.

— Казав, дамочко. Авжеж. Ми нікуди вже сьогодні не поїдемо — ось що я сказав. Гаплик мотору. Капут. Кінець. Краще вам зібратися докупи — вам усім — та шукати, де ніч перебути. Тут хатинок удосталь, люди привітні, — і водій скривився, — якось ніч перейде, а далі побачимо. Ранок ночі не докаже, якось воно та й буде…

Дядько відвернувся та пішов геть, лишивши інструменти на капоті. Стало ясно, що подальша доля пасажирів його геть не обходила, будуть гуртуватися — то й добре, а ні, то ні. Ліда хотіла покликати його, спитати, а де, власне, збирається ночувати він сам, і чи напевне вони поїдуть звідси завтра, проте не наважилася. Надто яскраво, немов сліпуча електролампочка, спалахувало в мозку видиво каламутно-білих очей. Краще його не чіпати. Не шукай пені, вона тебе знайде.

Не тямлячи навіщо, Ліда підійшла до мікроавтобуса, розгорнула чохол з інструментами та відсахнулася, тамуючи крик. Замість гайкових і розвідних ключів, які дбайливо полірував шофер, у відповідних нішах лежали акуратні скальпелі, ножі, кліщі, сріблясто-сірі, сяючі, всі, як новенькі, але деякі — з буро-іржавими плямами на поверхнях лез. Жінка не втрималася, провела пальцем по одному, на вигляд найчистішому скальпелю, зойкнула — гострий! — простягнула руку, аби покласти дорожній набір хірурга (чи, може, Джека-Різника) на місце, й отетеріла. Чохол обернувся на крихітну коричневу хмаринку і повільно розчинився в повітрі. Обриси інструментів якусь мить ще сяяли прямо під носом у збентеженої Ліди, а потім також зникли, і сліду не лишилося. Жінка здушено кавкнула, наче жаба, по якій проїхалася колесом гарба.

Галюцинації тривали.

* * *

Водія звали Інгольв — у ті часи, коли він ще був людиною — і цю роботу він просто ненавидів. Палко, відчайдушно, до сказу, всіма фібрами давно втраченої душі! Він став катом, проте не відчував себе катом, і постійно намагався зрозуміти, чому найбільш нещасні люди дістаються саме йому? Де закляті грішники, які ніколи не чули про каяття? Де богохульники, грабіжники, ґвалтівники? Де всі ці чудесні смаколики, яких муч скільки влізе, собі на втіху? Та куди там! Йому завжди випадають підран-

ки, добивати їх так само легко, як і гидко. Взяти хоча б цю Ліду… що, її життя не покарало? Та де вже більше! А він мусить додавати. Усе одно, що взяти збитого птаха за поламане крило, і щосили гатити ним об землю. А на черзі — Ксеня, нещасне дитя, котре вискочило заміж, не встигнувши ані подорослішати, ані бодай насолодитися юністю. Вискочило, бо попи сказали «треба», а мати сказала «пора» і батько додав «у нас рано ся віддають, гляди, щоб не довіку дівувати». А Василь кохав її, і все могло б піти на краще, якби знову не попи з їхнім «протизаплідні — гріх», «для себе жити — гріх» та іншими бздурами, що буття псують і не таким пуп’янкам, як Ксеня. Ось і не став цей пуп’янок трояндою, а став барилом, із тугою в очах, пронизливою, як вістря списа. Потім ще Влада, Юрко, Юля… Юлю, утім, водій жалів не вельми. Та все шукає шляхи до самопізнання, все у собі порпається, як та курка в перегною, а насправді не спроможна пізнати істину, нехай би та їй на носа сіла. Юля перестаралася, живучи для себе, і лише для себе, ох, намучиться ще з нею муж. Утім, не його то справа. Він свою зробить, ніде не дінеться. Переступить через себе, вже не вперше. А потім довго-довго сваритиметься на базі з диспетчером. Хоча до чого тут диспетчер? Теж невільник, як і він, але він — норовистий виродок. Покруч серед покручів — це просто вищий пілотаж. Сьоме небо збочення.

Інгольв йшов, а під його ногами клубочилась молочно-біла пара, гарячий туман, наче дихала земля, по якій він ступав, і неначе дихання її курилося морозної ночі…

5

Погода зіпсувалася несподівано навіть для гір. Щойно сяяло в усій своїй золотаво-червоній красі бабине літо, аж ось нізвідки налетіли хмари, чорні та страшні, немов неситі круки, і несамовито закружляли над здобиччю — купкою переляканих, збентежених людей. Ударив грім, здійнявся шалений вітер, багряне листя зграйкою обскубаних метеликів подалося у вирій. Важкі, довгі краплі дощу, як свинцеві цвяхи, устромлялися в голови та тіла беззахисних подорожніх і частішали з кожним наступним ударом грому, аж доки не перетворилися на суцільну мокру стіну, такий собі крижаний водоспад, від якого годі було знайти порятунку.

Першим не витримав Штос. Мокрий від маківки до п’ят, як безпритульний цуцик, він рвонув на себе іржаву ручку на пасажирських дверях маршрутки. Ручка відвалилася і лишилася в Павлушиних пальцях, але й дверцята відчинилися. Штос влетів до салону першим, сліпнучи від води, що без упину лилася з крисів піжонського, у стилі «ретро», капелюха, невідомо нащо напнутого кілька хвилин тому, і сирим пляцком ляпнувся на сидіння. Відразу за ним біля автівки стояв Бобир, але він не квапився всередину. Пропустивши Владу, Ксеню та Юлю, махнув рукою Геннадію, аби той проходив, і лише тоді зайшов сам. Озирнувся. Бракувало Ліди, а для нього — безіменної старої. Утім, усі інші, окрім Влади, для нього також лишалися незнайомцями.

— А де ця. ну, тітка-мумія? — напівголосно спитав юнак у Влади. Почув Геннадій і, підсвідомо радіючи хоча б такій можливості випустити пару, гаркнув:

— Ах ти ж щеня, знову ти за рибу гроші! Хамло! Треба тебе ввічливості навчити!

Юрко озирнувся на крик, скрививши рота, як лекало, у глузливій посмішці:

— Ти потренуйся спершу на дружині. Якщо вона дзявкотіти перестане, то й на мені спробуєш.

Щоки Геннадія взялися червоними плямами, а чоло побіліло. Він зірвався на рівні ноги, стиснувши кулаки і вже готовий був кинутися на хлопця, проте забракло простору. Випроставшись,