Борис Ілліч Олійник - Таємна вечеря

Одних — під хвіст, а решту — в жебраки. — Пануйте хлопці! — віскі наточили, По іграшковій булаві вручили, Та кожного при цім остерегли: — Гуляйте, суверенні, на свободі, Але не далі власних огородів, Бо те, що далі, ви вже продали. — То перше, аніж винного шукати, Позиркуючи на сусідську хату, Ти краще до люстерка підійди, Та глянь у нього, обітерши порох. Впізнав себе? Ото і є твій ворог! А ти в чужих дошукуєш біди. ... Устав козак з могили опівночі. Округ поглянув — потемніло в очах: Чи то мара, чи хто-зна й що воно: Серед могил, у степовім безмежжі, Стремить огром, як Вавілонська вежа, Із назвиськом цапиним: «Казіно». А там гуляють у якусь рулетку Круті хлюсти заморської прикмети Та доляри метуть навзаводи. — А де ж ... козацтво в бісової мами?! — І знизу відгукнулось, мов із ями: — Ми тута ... гречку сієм, як завжди. — — А де ж ... хорунжі? — запитав поникло. — Та до нових господарів прилипли: Підносять їм горілку та меди, І все розказують про дні минулі, Як їхні предки бились у Стамбулі... А ми тут... гречку сієм, як завжди. Розказують, та по-холуйськи писком Новим вкраїнцям заглядають в миску: Чи хто не кине кістку за труди? Затим гризуться за огризок п’яно, Як їх діди — за булаву Богдана. А ми тут ... гречку сієм, як завжди. — А де ж свідомі? — кинув безпорадно. — Та де ж їм бути, — засідають в Раді. І всі, як є, без винятку — вожді! І всі — за Україну. А тим разом Її допродують чужим пролазам, А ми тут ... гречку сієм, як завжди. Стемнів козак у гніві, наче хмара. На всесвіт гримнув: — От уже отара! Ніяк не дочекає барана, Щоб знов трюхикать підтюпцем на бойню, Та мимрить: «А було ж козацтво гойне ... Гай-гай, було, та вигибло сповна...» Бодай би вас поглинула мана! Нам за свободу розтинали груди! А вам же волю подали на блюді — Так замість зводити державний чин, Ви знову, по-холопському горбаті, Віншуєте новітніх окупантів, Самі ж —