Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

те не хотів їсти й пити. В такі хвилі ніхто з домашніх не зважувався підходити до нього; натомість посилали внука. Онук ніс миску борщу в малих тремтливих руках, затинаючись на кволих ніжках, його обличчя ставало також суворе й трохи урочисте, малі очі світилися впевнено і ясно – божевільний бачив онука й усміхався до нього куточком рота й одним оком – друга половина обличчя лишалася незворушна. Брав тарілку, а внук умощувався біля нього на стільчику і терпляче чекав, поки дід поїсть. Тільки при ньому божевільний їв – любив відчувати коло себе цього малого, серйозного й такого на себе схожого. Відтак віддавав хлопчику миску й цілував у лоба. Це означало, що внук мав відійти, і той відходив так само неквапно й урочисто, несучи перед собою вже порожню тарілку. Божевільний знову припадав до вікна і знову вбирав у себе зелене світло, що його виточувало з себе кленове листя. Сидів отак довго, серйозний і похмурий, і в очах його грали зелені вогники. Коли ж до нього знову підходив онук з квартою чаю чи узвару, знову всміхався до нього тільки половиною обличчя. Друга половина, та, до вікна, за яким ріс клен, була серйозна й замислена; врешті, уже починав відчувати в собі ритмічний плин, що охоплював ціле його єство і якого не повинен у собі порушувати. Відчував цей настрій, як щось таке, ненадійне, що може ось-ось перерватися, – боявся того, адже завжди тоді приходив до нього Біль – білий чоловік із знаряддями тортур.

Сьогодні вранці один кленовий листок почервонів, і Сашко схвилювався. Сприйняв це як сигнал і вирішив більше не гаятися, а таки вийти у білий світ. Старанно поголився, натяг жіночого капелюшка (зараз, коли він біг між парканів, онук знову нюхав шматяну квітку на ньому), добре поснідав, а тоді й вийшов на ганок. Онук подибав слідом – так вона й почалася, їхня сьогоднішня втеча.

Бачив, як поєднується вода й небо – ота велетенська медуза, яка висіла над головою, торкалася прозорими ногами річки, і в місцях дотиків спалахувало золотом і сріблом; вода – це не тільки річка, а й хмари, – було в цих двох началах щось напрочуд єднальне: голубе й голубе, рідке й рідке. Відчував цю сполуку і знав, що ніхто так не зможе, – це також одна із його найзаповітніших таємниць. Шукав відтак у собі слова, щоб з’явити собі глибинне: сонце ходило, як живе, бо й було воно живе, воно батько землі й води, подумав він, а відтак і неба. Земля вбирає воду і повітря, міркувалося йому, й витворює з себе зелене диво, про яке він стільки гадав. Ось вона – головна таємниця світу, і він хотів пізнати її одкровення: злиття й творення. Те червоне, що його нервувало, було руйнівником зеленого, через це Сашко й попросив у сонця, що плавало в тій горішній ріці, щоб воно не посилало червоного передчасно. Червоне-бо – це була осінь, а восени йому, як правило, ставало погано, восени приходив до нього Біль – білий чоловік із знаряддями тортур; Біль – головний провідник Банди Злочинців Незвичайних, а може, тільки його покровитель чи помічник. Але він знав, що восени знову потрапить туди, де ходять Білі Халати – слуги Болю, і від яких терпів він люту муку, а то було так страшно! Знав, що тоді впритул підходить до Ночі, що тоді сонце спускається в чорну річку і б’ється там із Чорним Змієм. Чорний Змій теж був покровителем чи помічником Банди Злочинців Незвичайних – дитя пітьми, яка находить на нього. Коли він переможе, той Змій, його, Сашкове, тіло перетвориться в крижану кулю, а коли упаде, задвигтить земля, а з горлянки його потече випита проздовж ночі синява – небо й вода, злютовані в одне. Тоді й покотиться знову сонце в ранок, щоб запліднити з’єднану воду й небо. Земля попросить звільнення від самоти, і сонце дасть на те наказ: вода й небо згідно з ним сполучаться з землею. Але для цього, щоб таке сталося, мав народитися бог дерев, а може, й не народитися, а просто знайтися, адже є в цьому світі ще й третя сила – вогонь. Вогонь гуляє світом, палить, але й гріє, нищить, але й допомагає народжувати. Це він посилає на землю осінь, але й він творить весну. Весною ж Сашко завжди виривався з Білого полону, в який забирають його Білі Халати.

Божевільний біг, ляпаючи босими ногами по зарослій шпоришем вулиці, піт струмками дзюрив йому по чолі, а в голові тяглася й тяглася безперервна вервечка думок. Є ще одна сполука, думав він, яка сплавлює все, але якій немає ймення, – це небо, вода й вогонь водночас. Йому кладеться завдання знайти назву для цього четвертого, того, що стоїть вище бога дерев та бога землі. Він знайде цю назву і провістить її світові – саме для цього так стрімко оце біжить, адже він Посланець тих, що воюють з Бандами Злочинців Незвичайних.

Сашко біг, глухо вихекуючи перепалене повітря, на руці в нього погойдувався спокійний і задоволений онук, обхопив дідову шию й дивився назад з-поза його плеча. Світ стрибав у нього перед очима, і саме це найбільше й подобалось онукові: стрибали паркани й городи, соняшники й кукурудза, хати й постаті у глибині дворищ. Божевільний злякав курку, яка підскочила, змахнула крильми і з кудкудаканням ударила в ноги. Бігла попереду них швидко й сполохано, безсила звернути вбік; ззаду мчав божевільний, і курка мало не померла з переляку. Але попереду з’явилася якась жінка, і курка з розгону скочила у бур’ян. Жінка виплеснула через дорогу помиї і стала, засвітивши до божевільного неймовірно зацікавленим обличчям, – Сашко промчав повз неї, як вихор.

Зрештою, йому потрібно було вже стишити біг: наближався до того, куди прямував. Повернув голову, й онук понюхав квітку, що схилилася йому до очей. Сашко уже не йшов, а плив під парканом, безшумно ставлячи ноги на запорошену траву. Обличчя його напружилося, а що було облите потом, то й вилискувало, наче облите олією.

Перед братовим двором божевільний зупинився.