Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

Минулої осені, коли так багато було листя, вони таки відчули, що осиротіли. Але попри те кожен ніс у собі й світлу часточку: кожен із них у свій спосіб звільнявся – старий був вдачі крутої. Отож, ідучи отак щільним рядом зі своєю скорботою, кожен знав своє й думав за своє: кожен по-своєму дов’язував вузли, тобто думав про те, що не було завершене. Отак вони й ішли: з’єднані, але й роз’єднані; та головне, що в’язало їх, стало мумією і покірно несло орлиний профіль в осінь та шарудіння. Вони ж одностайно йшли по листю, мали звільнення й скорботу, і це було так, як літепло з ножами холодних струменів. Навіть Валька перестала плакати, забувши, що це їй годилося як жінці, підтисла вуста, і її очі засвітилися так само твердо, як і в братів, – вони йшли та йшли, злучені перед очима цікавих, гордовито, але й печально, важко ступаючи чобітьми – чоботи в усіх, крім жінок. Коли ж налетіли пасма бабиного літа й оповили незрушне обличчя покійного, всі відчули благословення, послане кожному зокрема. А осінь того року так якось відразу обсипала листя, і найбільше його випало саме того дня – вільготне і свіже, з тим-таки ніжно-тлінним запахом, який і позначає смерть, але який приносить у душу й вільготу. Через це вони і ступали дружно: заплакані жінки й суворі чоловіки, ззаду кілька охочих і цікавих із тих, хто сподівався бути запрошеним на поминки, – це накладало на всіх обітницю єдності. Але було й інше: кожен із них під цим небом і біля цих дерев, що наче змовилися скинути сьогодні із себе листя, відокремлювався від інших і ставав сам по собі, і це відчували вони з кожним рухом, з кожною лопатою землі: грудки стукали об віко труни, а Горбатий упав навколішки і покладав на груди великі та щедрі хрести – він єдиний із них помолився за упокій батькової душі.

Наступного дня похмурий чолов’яга корови не пас, її вивело миршаве руденьке дівча, яке пильно стежило за худобиною й безсило махало руками, коли та не слухалася.

Похмурий чолов’яга надів поверх сорочки сірого кортового піджака, взяв корзину й повільно рушив через кладку, далі – під гору, я за якийсь час сховався за кущами – ішов він стежкою, що вела до лісу.

Ганина братова довго стояла біля хвіртки й дивилася. Нарешті постать похмурого чолов’яги сховалася, і братова зітхнула. Руденьке дівча тягло корову, яка огиналася й крутила головою.

– Це що, батько сьогодні не пасе? – спитала братова.

Дівча зупинилося, а корова махнула головою.

– Дід? – перепитало дівча. – Дід сьогодні не пасе.

– Не було кого послати, чи що? – спитала братова.

– Не було, – сказало дівча і втерло з лоба піт. – У баби ноги болять.

– А мама?

– Мама з батьком на роботі, – сказало дівча.

Братова зітхнула, а мале потягло корову далі.

– Куди це ти її тягнеш? – спитала братова.

– Таж пастись, – відказало дівча.

– Паси тут, під парканом, – запропонувала братова, хоч похмурому чолов’язі вони те з чоловіком забороняли.

Мале пустило корову, і та скубнула соковитої, нетоптаної трави. Дівча сіло на каменя і відразу ж перетворилося на руду грудочку.

– Мала ти ще до корови, – сказала братова й пішла у глиб двору.

Дівча виставило конопате личко, моргнуло рудими віями й показало в спину братовій язика. Руді оченята її блиснули, а губи нараз міцно стулилися.

Божевільний підхопив рукою внука і почав скрадатися вздовж почорнілої дощатої стіни, на якій золотилися подекуди ясні плями сучків. Ступив у глибокий тунель вулиці й роззирнувся. Зобабіч здіймалися горби, вулиця тяглась угору – круто загнутий бумеранг – і донизу в глиб околиці. Божевільний знову рушив туди, вниз, де були міст та пивниця. Пришвидшував ходу і нарешті побіг, притискаючи внука до грудей. Гарячий, як кров, піт котився по його обличчю – сьогодні забагато бачив червоного: гілки верболозів, хвилі річки, важкуваті, з йодистим відблиском листки акацій, що шаруділи під ногами, навіть трава. Це нервувало божевільного, бо він вийшов задля зеленого, а прагнув знайти те, чого так пильно шукав і про що так довго думав, зачинившись у хаті. Там, у хаті, не один день просидів біля вікна й невідривно дививсь у шибу. Було те вікно запнуте листям американського клена, а крізь нього проглядали голубі медузи неба, по яких креслилися білі, сині й червоні лінії. Заважало йому й було недоречне тільки червоне, але його рятувало тоді кленове листя; листя й приваблювало його – годинами міг роздивлятися його обриси. Це нагадувало щось приємне й забуте, це, зрештою, давало йому силу думати. Думав довго й уперто, можливо, через