Олександра Бракен - Темні уми

— А коли вмикають Спокій-контроль, тебе завжди охоплює біль і йде кров?

Раптовий біль у грудях жодним чином не був пов’язаний із ударом по ребрах.

— Будемо вважати, що не завжди…

Я не бачила, що вона пише, але ручка так швидко бігала по паперу, немовби від цього залежало її життя.

Я завжди важче перетерплювала білий шум, аніж дівчата в моєму боксі. Але щоби кров? Ніколи.

Лікарка Беґбі тихенько мугикала якусь пісеньку, здається, щось із репертуару «Ролінґ Стоунз».

Вона з табірних наглядачів, — нагадала я собі, — вона — одна з них.

Хоча… в інших часах і місцевостях усе могло бути інакше. Незважаючи на те що вона була вдягнута у медичний костюм і білий халат, доктор Біґбі не виглядала старшою за мене. У неї було юне личко, і це, мабуть, у зовнішньому світі мало бути її прокляттям.

Я завжди гадала, що люди, які народились до «покоління фріків», — улюбленці долі. Вони ніколи не боялися за отой перехід від дитинства до дорослого життя. Наскільки я знаю, тим, кому на час полювання на дітей уже виповнилося тринадцять, нічого не загрожувало, і вони, успішно проминувши фрік-табори, фінішували в Нормальвілі. Але придивляючись зараз до лікарки Беґбі, бачачи її доволі поморщене обличчя, чого не повинно було би бути в тодішніх двадцятилітніх, я вже не була впевнена у тому, що вони щасливо уникли покарання. Утім, попри все доля була прихильнішою до них, аніж до нас, тут і до ворожки не треба ходити.

Здібності. Незбагненні сили, ментальні таланти, завдяки яким ненормальні лікарі та науковці назвали наше покоління поколінням Псі. Ми перестали бути людьми. Наші мізки зламали той шаблон.

— У твоїй справі зазначено, що під час відсортовування тебе класифікували як «аномально розумну», — після короткої мовчанки зауважила лікарка Беґбі. — Вчений, що здійснював класифікацію, провів тебе через усі тести?

Я відчула якийсь холодний згусток у шлунку. Може, я багато чого в цьому світі не розумію, може, у мене лише чотири класи освіти, але я здатна збагнути, коли хтось намагається вивудити у мене інформацію. ССПівці вже давно довели до досконалості тактику залякування, але були часи, коли всі допити вони проводили ніжними голосочками. Удаване співчуття чимось схоже на неприємний запах з рота.

Невже вона знає? Можливо, поки я була непритомною, вона провела кілька тестів, просканувавши мій мозок чи перевіривши кров абощо. Мої пальці стиснулися в кулаки.

Я спробувала помислити про щось інше, розвинути своє припущення, проте на цьому все і зупинилося. Страх — не найкращий учитель чи порадник.

Запитання зависло у повітрі, десь поміж правдою і брехнею.

Стукіт черевиків об незаймано чисту плитку змусив мене відвести погляд від обличчя лікарки. Кожен крок лунав наче попередження, і я знала, що вони прийдуть раніше, ніж доктор Беґбі встигне повернути голову. Вона сіпнулася було, щоби зіскочити з лежака, але я не дала їй цього зробити. Не знаю, що на мене найшло, але я вчепилась їй у зап’ясток, а тим часом у моїй голові крутився перелік покарань за те, що торкнулась авторитетної особи, — як на пошкодженому CD, і кожна нова подряпина була глибшою за попередню.

Нам заборонено торкатись будь-кого, навіть одне одного.

— Цього разу все інакше, — мовила я. Кожне слово кололо в горлі. Власний голос видавався ніби чужим. Кволим.

Лікарці Беґбі стало часу лише на те, щоби кивнути. Легенький порух, майже непомітний, перше ніж чиясь рука відсунула завіску.

Я вже бачила цього офіцера ПСІ-спецсил — Сем називала його Ґрінчем, бо він виглядав так, наче щойно зійшов з екрана, хіба що шкіри зеленої бракувало.

Ґрінч кинув на мене одним оком, при цьому кутик його верхньої губи роздратовано смикнувся, а тоді махнув лікарці на вихід. Вона, зітхнувши, поклала свій блокнот мені на коліна.

— Дякую, тобі, Рубі, — мовила вона. — Якщо болітиме дужче, клич на допомогу, добре?

Чи вона під кайфом? Хто мені допоможе — хлопчик за сусідньою завіскою, котрого нудить?

Але я все одно кивнула, дивлячись їй услід. Останнім, що я побачила, була рука лікарки, що засувала завіску. Приємно, що вона потурбувалась про мою приватність, хоча це і видавалося мені трохи наївним, зважаючи на чорні камери, націлені просто на ліжко.

Такі камери були встановлені по всьому Термонді, і їхні незмигні зіниці невтомно стежили за тобою. Лише в нашому боксі їх було дві, по одній у кожному кінці, і це якщо не брати до уваги тієї, що знаходилася за дверима. Могло видатися, що армійці дещо передали куті меду, але коли ми прибули в табір, нас була всього лише жменька, тож за нами і справді могли спостерігати цілодобово, допоки їхні мізки не закипали від нудьги.

Щоби запримітити червоний відблиск усередині чорного вічка, який був єдиною ознакою, що на тебе наведено фокус камери, треба було примружитись. З роками, коли в Термонд отими старими шкільними автобусами позвозили більше дітей, ми із Сем помітили, що камери в нашому боксі більше не блимають червоним — принаймні не щодня. Те ж саме було і з камерами в пральні, вбиральні та їдальні. Мабуть, маючи під опікою три тисячі дітей на квадратну милю, неможливо