Олександра Бракен - Темні уми

Утім, вони бачили достатньо, щоби посіяти в наших серцях страх Божий. Якщо хтось із нас спробував би повправлятись у своїх талантах, навіть під прикриттям ночі, то в нього були прекрасні шанси бути пійманим.

Ті миготливі вогники були такого ж відтінку, як і червоні нарукавні пов’язки ССПівців. Символ Ψ на багряному тлі пришитої до пов’язки емблеми свідчив про те, що їх спіткала нещаслива доля — наглядати за дітьми-фріками, зібраними із цілої країни.

На камері над моїм ліжком вогник не світився. Коли я це усвідомила, то на мене зійшло таке полегшення, що навіть повітря видалося солодким. Принаймні хоч на мить я залишилась наодинці із собою. У Термонді то було майже нечуваною розкішшю.

Лікарка Беґбі — Кейт — не до кінця засунула завіску. Коли якийсь інший лікар поспіхом пройшов мимо, тонка біла тканина відсунулася ще трохи, і мені в око впав знайомий синій колір. На мене з портрета дивився маленький хлопчик, не більше дванадцяти років. У нього волосся було такого самого відтінку, що й моє — темно-каштанове, майже чорне, але на відміну від моїх блідо-зелених очей його очі були настільки темними, що, здавалося, могли спалити на відстані. Він звично всміхався, склавши руки на колінах, на темній шкільній формі жодного тобі брижика. Кленсі Ґрей, перший мешканець Термонда.

Щонайменше два його портрети висіло у таборі: один на кухні, ще кілька хтось пришпилив до дверей надвірного нужника для Зелених. Мені було легше згадати його обличчя, ніж обличчя моєї мами.

Я змусила себе відвести погляд від його гордої, непохитної усмішки. Може, йому і вдалося вирватися з табору, але ж ми й досі тут.

Намагаючись вмоститися зручніше, я зачепила рукою блокнот із затискачем, який залишила лікарка Беґбі, і ледве встигла піймати його лівою рукою.

Шанс на те, що вони спостерігають, хай і мізерний, усе ж залишався, проте це мене не хвилювало. Принаймні не тоді, коли кінчиками пальців я могла дотягнутися до відповідей. Чому вона залишила його просто в мене під носом, якщо не хотіла, щоби я прочитала? Чому не забрала із собою, як вчинила би решта лікарів?

Чим різнився цей білий шум від усіх попередніх?

Що вони з’ясували?

Флуоресцентні лампи над головою раптом здалися мені довжелезними, охопленими злим вогнем костомахами. Вони гуділи біля самих вух, наче хмара мушви. Коли ж я перевернула блокнот, стало тільки гірше.

Це не моя історія хвороби.

Там не було нічого про мої поточні травми чи їхню відсутність.

Там не було моїх відповідей на запитання лікарки Беґбі.

Це була записка, і в ній ішлося про таке:

Новий комендант табору перевіряв, чи є невиявлені Ж, П, Ч. Твоя неадекватна реакція означає, що вони знають, що ти не З. Роби точно так, як я тобі скажу, інакше завтра вони тебе вб’ють.

У мене трусилися руки. Щоби дочитати записку до кінця, мені довелося покласти блокнот на коліна.

Я можу тебе вивезти. Перед сном випий дві таблетки, що під цією запискою, але так, щоби ССПівці нічого не помітили. Якщо не вип’єш, тримай це в таємниці, але я не можу захистити тебе, поки ти тут. Знищ це.

І підпис: Друг, якщо забажаєш.

Ще раз перечитавши записку, я вирвала її з-під затискача і запхала в рота. На смак вона була схожа на хліб, що нам видавали на ланч.

Таблетки були в маленькому прозорому пакетику, прикріпленому до моєї справжньої медичної карти. Лікарка Беґбі лише коротко дописала як курка лапою: суб’єкт 3285 вдарилася головою об землю і знепритомніла. Суб’єкт 3286 вцілила їй ліктем по носі. Можливий струс мозку.

Мені так кортіло звести очі й зазирнути в чорне вічко відеокамери, але я стрималась. Я запхнула таблетки в стандартний спортивний бюстгальтер, які таборові наглядачі видали нам, коли зрозуміли, що п’ятнадцять тисяч дівчаток-підлітків не завжди залишатимуться пласкими дванадцятирічними дітьми. Я гадки не мала, що роблю. Справді, не мала. А серце так стукотіло, що якоїсь миті я не змогла навіть вдихнути.

Чому лікарка Беґбі зробила це для мене? Вона знала, що я не Зелена, але вона приховала це, написавши у звіті неправду, чи, можливо, це просто фокус? Щоби побачити, як я сама себе викрию?

Я затулила обличчя долонями. Пакунок із таблетками обпікав мені шкіру.

…завтра вони тебе вб’ють.

Чому вони вичікують? Чому би мене зараз не вивести біля автобуса і не застрелити? Чи тут щось інше? Що вони зробили з усіма тими Жовтими, Помаранчевими і Червоними? Вбили їх, тому що ті видавалися надто небезпечними?

Я надто небезпечна.

Але я не знала, як використовувати мої здібності. Я була не така, як інші Помаранчеві, котрі могли подумки наказувати чи навіювати будь-які думки навколишнім. Я володіла лише стихійною силою, яку не вміла контролювати, — безмір болю і жодної користі.

Наскільки я зрозуміла, мені варто лише торкнутися людини, щоби мої здібності проявилися, а тоді… це радше скидалося на читання чужих думок, а не на керування ними.