Олександра Бракен - Темні уми

— Рубі?

Жінка була вдягнута у медичний костюм, поверх якого білів халат. Беручи до уваги бліду шкіру і світле волосся, вона була майже непомітна на фоні білої завіски, що відгороджувала моє ліжко. Помітивши мій пильний погляд, жінка посміхнулась — так щиро і так гарно!

Це була наймолодша лікарка з-поміж усіх лікарів, котрих мені доводилося бачити в Термонді, хоча, слід зізнатися, кількість моїх відвідин лазарету не перевищувала кількості пальців на одній руці. Один раз лежала з гастроентеритом та зневодненням, які Сем жартома діагностувала як «виставу з виверженням кишківника», і ще раз через розтягнений зап’ясток. В обох випадках після обмацування зморщеними руками я почувалася гірше, ніж до потрапляння в лазарет. Ніщо настільки швидко не виліковує грип, як думка про старого збоченця, від якого тхне одеколонним спиртом і лимонним милом.

Ця жінка була нереальною. Все при ній.

— Мене звати доктор Беґбі. Я волонтер із корпорації «Леда».

Я кивнула, помітивши на нагрудній кишеньці халата значок у вигляді золотого лебедя.

Вона нахилилася ближче.

— У нас велика медична компанія, яка проводить дослідження та присилає лікарів, щоби допомагати таким, як ти, у таборах. Якщо тобі так буде зручніше, можеш звати мене просто Кейт і забути, що я лікарка.

Звісно, що зручніше. Я вирячилась на руку, яку вона до мене простягнула.

Запала тиша, порушувана лише пульсуванням крові у моїх скронях. Коли зніяковіння минулося, доктор Беґбі знов засунула руку в кишеню халата, спершу провівши пальцями по моїй лівій руці, пристібнутій до бильця ліжка.

— Рубі, ти знаєш, чому знаходишся тут? Пригадуєш, що трапилося?

До чи після того, як Вежа заледве не спекла мій мозок? Але промовити цього вголос я не могла. Коли справа стосується дорослих, краще мовчати. Вони мастаки, почувши одне, перебрехати його в щось геть інше. Тому навіщо надавати їм ще одну можливість, щоби нашкодити нам?

Я вже вісім місяців ні з ким не розмовляла. Я вже навіть сумнівалася, чи зможу пригадати, як це робиться.

Лікарка якимось чином здогадалась про питання, яке крутилось у мене на язиці. «Вони увімкнули Спокій-контроль, коли у їдальні розпалилася бійка. І тоді, здається… все трохи вийшло з-під контролю».

То ще м’яко сказано. Білий шум, або ж Спокій-контроль, як його називало вище керівництво, використовували для того, щоби тримати нас у покорі, хоч на них самих він ніяк не діяв. То було щось на подобу свистка для підзивання собак; висота звуку була саме такою, щоби лише ваші ненормальні мізки могли вловити його і відповідно відреагувати.

Вони вмикали його з багатьох причин, інколи з найдріб’язковіших: дитина випадково використала свої здібності чи в одному із боксів розпочалася гризня.

Але в обох наведених випадках вони би спрямували цей звук безпосередньо в ті місця, де відбувся інцидент. Якщо ж вони ввімкнули його по всьому таборі, залучивши гучномовці, щоби ми всі чули, отже, все справді вийшло з-під контролю. Мабуть, вони злякались, що з цієї іскри могло спалахнути неабияке полум’я.

Лікарка Беґбі ні на мить не завагалася, звільняючи мої зап’ястя та щиколотки. З рушника, що висів на бильці ліжка, зоставляючи на білому яскраво-червоні патьоки, скрапувала вода.

Я підняла руку і взялася обмацувати рот, щоки, ніс. Я не зовсім здивувалась, побачивши на своїх пальцях потемнілу кров. Вона запеклася в ніздрях і на губах, так наче хтось добряче зацідив мені в кирпу.

Спроба сісти виявилася найгіршою з ідей, що могли спасти мені на думку. Груди протяв такий біль, що я вже пластом лежала на спині, перш ніж усвідомила це. Лікарка Беґбі вмить опинилася поряд і трохи припідняла спинку ліжка.

— У тебе забій ребер, — пояснила вона.

Я спробувала глибоко вдихнути, проте груди стиснуло так, що вийшов не вдих, а якийсь свист. Мабуть, вона нічого не помітила, бо знову лагідно глянула на мене, а відтак сказала:

— Можна тебе про щось запитати?

Уже сам факт, що вона спитала мого дозволу, був надзвичайним. Я вивчала її обличчя, вишукуючи там приховану під маскою доброзичливості ненависть, страх у глибині лагідних очей, зачаєну в кутиках губ огиду. Нічогісінько. Навіть роздратування нема.

Якась бідолашна дитина за завіскою, праворуч від мене, почала блювати в ліжку. Я бачила її темний силует.

Коло неї ніхто не сидів, ніхто не тримав її за руку. Вона була на самоті з мискою власного блювотиння. А поряд зі мною — казкова принцеса, і від самої думки, що вона відкине мене, як скажену собаку, серце заледве не вистрибувало із грудей. Вона ж бо гадки не мала, що я таке, вона не могла цього знати.

У тебе параноя, — казала я собі. — Опануй себе.

Лікарка Беґбі витягла ручку із розтріпаного жмуту волосся.

— Рубі, коли увімкнули Спокій-контроль, ти пам’ятаєш, як упала ницьма і вдарилась обличчям?

— Ні, — сказала я. — Я була… лежала на підлозі. — Я не знала, чи слід їй взагалі щось розказувати. Вона якось силувано усміхнулась, і було в тій усмішці якесь… самовдоволення.