Олександра Бракен - Темні уми

— Тобі не треба було…

Вона опустила голову так, що притулилася підборіддям до грудей. Довгі, сплутані пасма волосся спадали їй на плечі та лице, приховуючи його вираз. І тоді я відчула, що Сем наче якось збайдужіла до всього. У мене з’явилось вкрай дивне відчуття, що я пливу, дрейфую все далі і далі, не маючи нікого й нічого, за що б могла вхопитися. Я стояла поруч неї, але відстань між нами немов збільшилася до розмірів каньйона, перестрибнути через який було понад мої сили.

— Маєш рацію, — нарешті мовила Сем. — Мені не слід було. — Вона переривчасто видихнула. — Але що в такому разі трапилось би з тобою? Ти б і надалі просто стояла там і дозволяла йому робити це, навіть не намагаючись захиститися?

А потім вона глянула на мене, і єдине, чого мені захотілось у цю мить, — щоби вона знову відвернулась. Я ніколи ще не бачила в її очах такої чорноти.

— Вони кажуть жахітні речі, вони кривдять тебе, а ти завжди відмовчуєшся — і я знаю, Рубі, знаю, що це твоя вдача, але інколи мені здається, що тобі до всього того байдуже. Чому ти не зважишся на спротив, ну хоч би раз?

Вона говорила майже пошепки, але говорила якось захлипувально, через що мені здалося, що вона ось-ось або зірветься на крик, або істерично розридається. Я дивилася, як Саманта нервово посмикує краї шортів, і її руки при цьому рухаються настільки швидко, що заледве можна було розгледіти яскраво-червоні сліди навколо її зап’ястків.

— Сем… Саманто….

— Я хочу… — Вона важко зглитнула. На її віях забриніли сльозини. — Я хочу побути на самоті. Хоч би ненадовго.

Мені не слід було чіплятися до неї, принаймні тоді, коли всю мене охопило відчуття безнадії, а трясло і лихоманило так, що ненависть до самої себе аж перехлюпувалася через край. Але тоді мені здалося, що якби я могла розповісти їй правду, все пояснити, то втратила би Сем назавжди. Вона знала, що найгірша — абсолютно найгірша річ у світі, яку я могла б захотіти, — це щоб вона постраждала через мене. Вона була тут моєю єдиною цінністю.

Але коли моя рука торкнулася її плеча вдруге, земля утекла з-під моїх ніг. Я відчула, як кінчики мого волосся охоплює полум’я, випалюючи собі шлях до голови. Лихоманка, яка, як я гадала, відступила, раптом накрила світ сірою поволокою. Я бачила непроникне обличчя Сем, аж нараз воно зникло, а натомість з’явились розпечені до білого спогади, які належали не мені — біла шкільна дошка, списана складними рівняннями; золотавий ретривер, що риється в саду; розколисаний гойдалкою світ, який то здіймається, то опускається; збір овочів у садку; цегляна стіна їдальні перед очима і кулак, що летить просто в моє лице — швидкі удари зусібіч, немов спалахи камери.

А коли я нарешті отямилась, ми досі дивилися одна на одну. На мить мені здалося, що в чорних осклілих очах Сем я бачу власне нажахане обличчя. Сем дивилася не на мене; здавалось, вона дивиться на пилинки, що неквапом і легітно плили у повітрі, праворуч від мене. Я вже бачила такі осклілі погляди. Так дивилася моя мама багато років тому.

— Ти новенька? — спитала вона, злякана і здивована водночас. Її осклілий погляд пробіг від мого обличчя до кістлявих колін, а потім назад. Відтак вона глибоко вдихнула, як ото робить плавець, після тривалого перебування виринувши з темноводдя. — Ну а принаймні ім’я в тебе є?

— Рубі, — прошепотіла я. То було останнє слово, яке я промовила майже за рік.

Я прокинулась від холодної води та ласкавого жіночого голосу.

— Усе гаразд, — казала вона. — У тебе все буде гаразд. — Гадки не маю, кого вона хотіла обдурити своєю солоденькою брехнею, але точно не мене.

Я дозволила їй ще раз накрити моє обличчя вологим рушником, насолоджуючись теплом, що йшло від неї, коли вона нахилилась нижче. Вона пахла розмарином і давно забутими речами. На мить, лише на однісіньку мить, вона поклала руку на мою, і цей дотик виявився чимось більшим, ніж я могла витерпіти.

Я не вдома й ця жінка — не моя мама. Я почала хапати ротом повітря, відчайдушно намагаючись утримати в собі забуті почуття. Я не могла плакати, принаймні не в її присутності чи присутності інших дорослих. Не дам я їм такої втіхи.

— Тобі досі боляче?

Я розплющила очі лише тому, що жінка почергово відтягнула мені кожну повіку, посвітивши в зіниці ліхтариком. Я хотіла затулитися руками, проте руки були пристібнуті до ліжка застібками-липучками. Боротися із цим не мало сенсу.

Цокнувши язиком, жінка відійшла, прихопивши з собою і квітковий аромат. Кімната сповнилась запахом антисептика та перекису водню, і тепер я точно знала, де перебуваю.

Шум в лазареті Термонда нерівномірно то виринав, то затихав, нагадуючи морський прибій. Дитячий крик болю… стукіт черевиків по білій плитковій підлозі… поскрипування коліщаток в інвалідному візку… Здавалося, наче я, приклавши вухо до бетонної стіни, лежу над тунелем і прислухаюся до гулу машин, що проїжджають наді мною.