Нік Ремені - Святі і грішні

час від часу закоханими очима стріляла в Степана Івановича і швидко поправляла мініатюрною ручкою чорні кучерики, намагалася вибачитися за неприємні речі, які відбувалися на торжестві.

Вона дійсно вела здоровий спосіб життя, не брала в рот спиртного. Але не засуджувала помірно питущих людей, для яких алкоголь — один із способів розслабитися, повеселитися.

Нарешті Микола Семенович порушив тишу.

— Розумієш, — звернувся до інструктора, — не можна одним махом покінчити зі шкідливими звичками. Москва не відразу будувалась. Пригубили по стопці-другій, що тут такого.

— Бачу, як пригубили. Що на бюро доповідати? Брехати? Все хорошо, прекрасная маркиза.

— Навіщо брехати, — втрутилася Віра Іванівна. — Подивіться на столи! Де ви бачите спиртне? Що нам — експерта запрошувати, щоб визначив, хто випив, хто ні. Люди веселяться, відпочивають. У сім'ї не без виродка, — подивилася в сторону чоловіка, який задрімав, поклавши голову в тарілку з салатом.

— Не можна відриватися від мас, — зауважив Микола Семенович. — Весілля є весілля. Люди прийшли розслабитися, відпочити. Не йди проти лінії партії. Не відривайся від мас.

— Це ви йдете проти лінії партії, яка оголосила бій пияцтву, — ніяк не міг заспокоїтися Степан Іванович.

Місцеві все-таки вмовили інструктора зайти в один із кабінетів, де стіл був накритий ще за старими традиціями — зі спиртним. Степана Івановича покоробило.

— По маленькій, — запропонував Микола Семенович. — І Світлана просить, хоча не п'є.

«Маленька» закінчилася тим, що Степана Івановича розкрутили по повній котушці. Довго блював у туалеті, чим викликав велике здивування Свєти.

— Як, інструктор райкому партії, така відповідальна людина, докотився до такого, втратив над собою контроль?! — говорила вона.

— Світланка, ти не помітила, що витаєш у хмарах, — повчала її гучним голосом Віра Іванівна. — Людина по суті своїй — тварина. Чим вища посада, тим більше гріхів. Пили до неподобства царі, а зараз так же роблять секретарі різних рівнів.

— Віро Іванівно, вони ж святі, на них весь район, вся область дивляться, — виблискувала чорними очима Свєта. — Кому ж тоді наслідувати, з кого брати приклад?

— Нам, мені і Миколі Семеновичу, треба наслідувати. Бачиш, які ми життєрадісні, красиві, задоволені, — сміялась Віра Іванівна. — А ти зі своєю святістю доживеш до старості, зігнешся, засохнеш і підеш на той світ.

Світлана відвернулася від непомірно веселої жінки, темні очі зволожились. Смаглявою щокою прокотилася сльоза. Втекла з весілля. У дуже засмучена побрела самотньо додому, де на неї чекала мати-пенсіонерка.

По дорозі самотню, слабку і беззахисну Світлану розібрало, вона заридала. Від образи, від безпорадності. Дійсно, чого чекати від принца з райцентру, чоловіка на одну ніч. Адже у нього, і він цього не приховував, є дружина і син. Що ж, брати приклад з Віри Іванівни, яка у відкриту крутить любов з одруженим чоловіком!?

Знову голосно заплакала. І як не намагалася, не могла вгамувати сліз.

Степан Іванович, між тим, повністю відключився. Його завантажили в службовий автомобіль Миколи Семеновича. Вірний шофер секретаря парткому підвіз інструктора до самого дому, відніс на другий поверх, притулив до дверей і подзвонив. Коли вона відкрилася, пішов, сумлінно виконавши доручення секретаря парткому.

Безалкогольне весілля тривало майже до ранку. Коли представник райкому і журналісти поїхали, все остаточно увійшло в своє русло. За основні столи винесли все спиртне. Ніхто не контролював, хто скільки випив, що робив. Співали, танцювали, лаялися, пили, освідчувалися в любові і ненависті.

Коли на дворі стало видно, гості своїми силами добиралися до осель. Їх хода супроводжувалася гучними піснями, танцями, лайкою, все залишалося таким, як і багато десятиліть до цього.

Глава 4

На наступний день Степан Іванович хворів, а тут дружина замучила виховними заходами і питаннями, чим же відрізняється безалкогольне весілля від звичайного. На роботу вийшов в огидному настрої. Яскраво світило сонце. Давало знати про себе спекотне літо. У неділю городяни відпочивали, за неписаним правилом, навіть у цей день відповідальні працівники на кілька годин з'являлися в райкомі. Степан Іванович готував основне питання на бюро. Тут вже нікуди не дінешся.

Його запросила до себе Галина Павлівна. Інструктор піднімався сходами на другий поверх, йшов як на страту. Нудило, боліла голова, трохи навіть штормило. Притримувався за дерев'яні, відполіровані перила. Відчував себе настільки слабо, що, здавалося, зараз звалиться зі сходів.

Степан Іванович служив в авіації. Як і багато однополчан, нехтував правилами та приписами. Опромінився. Тепер це давало знати. Часто відчував себе погано, хворів.

Лікарі попереджали, що його очікують проблеми з дітьми. Але, на щастя, дружина піднесла подарунок — сина.

Зайшов до приймальні, в просторе приміщення з єдиним столиком з телефоном. Тут зазвичай сиділа секретар-друкарка, а в неробочий час — черговий. У приймальні знаходилися двері кабінетів першого, другого і третього секретарів.

Степан Іванович привітався з черговим і повернув ліворуч. Відкрив оббиту штучним, під шкіру, матеріалом двері. Навіть до секретарів, зазвичай, не стукав. Якщо не доповідали про його прихід, заходив до кабінету, лише потім питав дозволу. Так зробив і на цей раз.

— Можна?

— Не тільки можна, а й потрібно, — відповіла Галина Павлівна.

Степан Іванович поспішив зайняти місце на стільці біля стіни, а не за столиком біля столу секретаря.

Жінка встала, сіла поруч з ним.

— Все ясно, можеш не доповідати, — сказала. — Безалкогольне весілля пройшло традиційно. До тебе підсадили молоденьку дівчину, щоб легше уламати на спиртне. І пішло, і поїхало. Тобі не до бюро.

У зв'язку з вихідним Галина Павлівна була одягнена в тонке бавовняне плаття, що нагадувало халат.

У робочі дні носила ретельно підігнані, строгі костюми і сукні, переважно чорного і сірого кольорів.

Її кабінет набагато менше кабінету першого секретаря, але майже копіював його. Тільки стіни не з відполірованої до блиску деревно-стружкової плити, покриті шпалерами. Не було у третього секретаря і крісла. Сиділа вона на жорсткому дерев'яному стільці зразка 1953 року.

— Чому? — відповів