Марія Козіренко - Жуйка

як міг, обмежив сферу, де люди могли б застосовувати ПГП. Спершу я обмежився неживими об’єктами, потім вилучив продукти харчування, машинобудування; ясна річ, все, що стосується корисних копалин... І знаєте, куди б я не дивився, всюди стикався з тим самим: світ непоправно зміниться, і я не міг гарантувати, що це буде на краще. І річ була, як ви розумієте, не в можливостях пристрою, а в людях. Аж ось, одного дня, сидячи за комп’ютером і переглядаючи мейли, я ввімкнув музику... І аж підскочив! Так! Музика! Тобто музичні інструменти! Я спробував прорахувати можливі наслідки для економіки й дійшов висновку, що це безпечно й навіть корисно. Я записав у блокноті якусь ідіотську фразу, як-от «Кожному — по Страдиварі», й узявся робити першу модель ПГП, аналогічну тій, що є зараз у вашій кишені. Поки данські й англійські вчені намагалися допетрати, в чому секрет звучання цих інструментів, — у щільності деревини, спеціальному лаку чи грибку, я робив свою справу. Потім було кілька років випробувань, нічого цікавого з точки зору науки. Проте це був чудовий період мого життя, коли я щодня мав змогу наживо слухати найкращих світових музикантів. Все оплачувала «Соши», яка й до сьогодні має виключне право на виробництво ПГП.

Сподіваюся, моя історія ще не втомила вас... Я наближаюся до найголовнішого. Підозрюю, що кожному вченому, якому випадає нагода винайти щось визначне, доводиться укладати угоду з дияволом: продаватися державі, ставати нобелівським нікчемою тощо. В моєму випадку це була випадкова змінна. В теорії все було ідеально. Я прораховув усе тисячі разів. Одначе коли доходило до реальної робочої моделі, то виходив пшик. Розумієте, пристрій просто не працював, доки я не ввів до програми випадкову змінну, яка дозволяла ПГП «обирати» дещо самому.

— Тобто ця штука вміє думати? Ви не жартуєте?

— Ні, не вміє. І ні — не жартую. Ви не розумієте. Ви знайомі із законом збереження енергії, я сподіваюся?

— Аякже.

— Цілковита нісенітниця. Утім, навіть це не важливо. Припустімо, що енергія (чи матерія) справді мають зберігатися. Тепер трохи логіки. ПГП бере молекулярну «сировину» частково з оточуючого середовища, частково з самої себе й ліпить із цього певний предмет згідно з програмою. Відповідно, коли ви вимикаєте, скажімо, свою скрипку, куди зникає те, з чого її було зроблено? Більшість наївно гадає, що туди ж, звідки воно бралося. Ні. Це було б ідеально, але все відбувається інакше. Змінна. Моє дияволятко, завдяки якому схема працює. У той момент, коли ви вимикаєте свій ПГП, — Десь Створюється Щось. Що і де — передбачити неможливо. За всі ці роки я зміг тільки розробити щось на зразок системи спостереження за наслідками…

— Я навіть не знаю, що казати... А це безпечно? Де гарантія, що після чергового вимкнення ПГП у мене не виросте друга голова?

— Щодо цього можете не перейматися — можливе створення тільки неживих об’єктів, за більш ніж двадцять років спостережень не виявлено жодного випадку утворення чогось живого. Проте, змушений зізнатися, наслідки й без того доволі серйозні. Прошу вас поставитися до цього якомога спокійніше, але Остання війна — це теж витівка ПГП.

— Як?!

— Дозвольте я прочитаю, — Ахрон встав з крісла й повернув до Марца ноутбук, що стояв на столику. — Ось звіт дня початку війни. Ось бачите, виділено червоним, читайте.

— Вголос?

— Як хочете.

— «Австралія. Мельбурн. Хай-Бідрау Зік. Dhj[]wmcjd34,567; syujavfg{234gg5,678; 6475h86,34, 8474665, gjtykvbaemj847466683n3994850dr038, 9098 47453pd78585925522hdk449485653424243464575, 1636647883999498577flz7500028747rre46. Труба. 17:30-17:45. Даржибут. Акрі. Площа Асаман, 34 3546,96; 2746,967564; 75843535466657778949923165937, 8785368206325456796324799426678». А що означають цифри?

— У першому випадку — коди об’єктів, з яких було зроблено цю саму трубу. В другому — те, що вийшло з цієї труби.

— І що ж із неї вийшло?

— Спершу — музика. А згодом — те, що у Даржибуті сприйняли як офіційний ультиматум. Насправді ж — декілька сторінок Достоєвського в не надто вдалому перекладі.

— Дурня якась, даруйте... У це неможливо повірити!

— Атож! — Ахрон повернув ноутбук до себе. — В «Соши», коли я намагався пояснити те саме, щоб зупинити виробництво ПГП, мене попросили не займати дорогоцінний час керівництва, і після того навіть не з’єднують по телефону з жодним із десятка заступників.

— Гаразд, я розумію, чому ви пішли в «Соши». Але до чого тут я?

— Ви хороший. І ви, я сподіваюся, дійсно хочете грати на справжній скрипці. До того ж ви мій сусід — до кого ж мені ще звернутися по допомогу? — старий сумно посміхнувся.

— То що ви від мене хочете?

— Ви маєте зупинити виробництво ПГП, люди мають повернутися до флейт, які треба витирати хусточкою і складати в чохол, до гітар, на яких рвуться струни, до віолончелей, які займають місце в кімнаті, ніби ще один мешканець... Нам без цього, як виявилося, не вижити. Мабуть, вираз «струни душі» — це не просто вираз, і нам доведеться почати все знову.

— Я не знаю, що вам відповісти... Чесно, — Марц встав і зробив кілька непевних кроків до виходу в коридор.

— Я розумію. Давайте просто почнемо з вашої скрипки, справжньої скрипки. Я не буду вас затримувати, юначе... Проте, сподіваюся, ви скоро завітаєте до мене знову. Я чекатиму.

- ХРОНІКА ОСТАННЬОЇ ВІЙНИ -

— Ми офіційно заявляємо...

— Ми офіційно заявляємо...

— Ми офіційно заявляємо...