Валентин Терлецький - Кілька років зими

— Так, — я вивільнив свою руку з його цупких обіймів.

— Якщо у вас є, ким жертвувати, це добре. А в мене такої можливості немає. Як і нема такої людини, яка б просто так, добровільно покликала мене з того боку. І я не знаю, що краще — приносити в жертву дорогу тобі людину, чи назавжди залишатися громадянином цього Міста Зниклих Безвісти. Кожен вирішує це питання самостійно, і я вам тут нічого не пораджу. На все добре, — він надів свого капелюха і тихо причинив за собою двері.

Я залишився сам у цій брезклій жовтавій темряві, зітканій із вічного туману і розпуки.

Сьогодні Марія перевела на той бік кілька людей одразу. Замість них сюди прийшли інші, і це було страшно. Бо тут назавжди зникали одні й з’являлися назавжди інші мешканці Міста Зниклих Безвісти. Їх усіх огортав зловісний жовтий туман, в якому все переплутувалося, змінювалося, отримувало інші форми. Назавжди.

Я не витримав цього жахливого видовища і побіг кудись у туман. Але скільки б не біг геть од цього проклятого Міста, завжди повертався назад, знову на те саме місце, звідки дивився, як Марія проводила обмін між світами. Я знову й знову кидався в густий туман, наче у воду, розкидав його руками, рвав на шмаття, пробивав головою, занурювався у його жовті глибини, біг щосили, бився з його летючими сивими загонами, але все було марно. Врешті-решт я знову опинявся у Місті Зниклих Безвісти. Сам-на-сам зі своєю бідою.

— Ти прийшов на цю землю лише з єдиною метою — вмерти. І ти повинен щодня готуватися до красивої й ні на що не схожої смерті. Зрештою ти, напевне, не знаєш, що таке справжня смерть. Смерть — це коли ти знову повернешся до свого звичного світу, звідки потрапив сюди. Бо справжнє життя можливе лише тут — за межею. І знаєш, чому? Бо тільки тут ти нарешті дізнався, що ще живий, і ти ж таки, справді, живий! А там ти лише мешкав, і не знав, заради чого і навіщо робив якісь, нікому не потрібні, справи, бігав у пошуках щоденного заробітку, витрачав дорогоцінний час на нікчемні стосунки і дії, розтринькував сили даремно лише заради якоїсь скороминущої наживи, швендяв землею безцільно і в пітьмі. А тут враз отямився, бо зрозумів, що Там ти був ні живий, ні мертвий насправді... Ти — просто якась нікчемна порожня оболонка, що прагне повернутися до свого звичного існування, бо не хоче думати, навіщо їй дароване це випробування. Хіба я не правду говорю? — Лікар замовк, і тужливо подивився крізь каламутні хвилі жовтого туману.

Я не погоджувався з ним, але мовчав. Та хіба ж я тут насправді живу? Хіба не хочу я повернутися туди, звідки прийшов? Хоча, в чомусь він, напевно, таки має рацію. Лише коли я потрапив сюди, то зрозумів, як нестерпно хочеться жити. Але де воно, справжнє життя — там чи тут?

Ми стояли посередині порожньої церкви, сповненої жовтим відразливим туманом, що просочувався сюди крізь тріщини в стінах і обвалений дах. Лікар привів мене сюди, аби показати свій останній аргумент за те, що мені не слід так настирливо прагнути повернення до Світу Живих.

— Я покажу вам одну штуку. Це, на перший погляд, звичайне дзеркало. Кажуть, що воно вже висіло в цій церкві, коли тут з’явилися перші мешканці. Наш Священик кілька разів намагався його викинути, але невідомим чином воно завжди поверталося на своє звичне місце. Тоді він хотів його розбити, але і це йому не вдалося. Кажу вам, ця штука спеціально перебуває в цьому Місті, аби ми пізнавали справжню суть життя і остаточно вирішували, чи потрібно нам повертатися Туди.

Лікар підвів мене до вівтаря, за яким висіло велике чорне дзеркало, завішене шовковим покривалом. Він відсмикнув покривало і підштовхнув мене впритул до його тьмяної поверхні. Спочатку я не зрозумів, що відбувається. З темних дзеркальних глибин на мене посунув вогник, який кожної миті збільшувався і перетворювався на велику вогняну кулю, що летіла на мене зі скаженою швидкістю. Раптом мене осяяло яскравим світлом, і я побачив...

Я побачив свою смерть. Це тривало всього лише кілька секунд, але мені цього вистачило, аби все зрозуміти. Світло у дзеркалі згасло так само миттєво, як і з’явилося. Я стояв навпроти і дивився на своє відображення, зовсім не схоже на ту людину, яку я колись бачив у інших дзеркалах там, в іншому житті.

— Ви це бачили? — вхопив мене за руку стурбований Лікар. — Запам’ятайте, нікому не розказуйте про те, що ви побачили у цьому дзеркалі. Цього не можна робити, як би хто вас про це не благав. Бо з тим, хто це почує, неодмінно трапиться якась біда.

Я ствердно кивнув. Лікар відвів мене убік, бо самостійно пересуватися після побаченого я ще не міг. Тепер я точно знав лише одне: я обов’язково хочу повернутися назад, до Світу Живих, щоби врешті-решт насправді пережити те, що побачив у таємничому дзеркалі...

Марія підійшла непомітно, Лікар побачив її й одразу розчинився в клубах сивого туману.

— Я бачу, ти вже вирішив свою подальшу долю. Хочеш повернутися? — спитала вона.

— Так, — відрізав коротко я.

— Хто наважиться покинути той світ і перейти сюди замість тебе? Є така людина, що любить тебе? — спитала лагідно Марія.

— Є! — я справді щойно згадав ту дивовижну жінку, що любила мене Там. Це трапилося так, неначе мене пронизав яскравий спалах, і сотня голок встромилася в мій мозок. Я пригадав усе, що було зі мною раніше. Я знову був собою... Але як і де мені