Валентин Терлецький - Кілька років зими

знайти її, як я зможу попередити її чи хоча б спитати про її думку?

— Я знаю, про кого ти думаєш. Я знайду її. Будь готовий до переходу, — Марія тихо зникла в тривожному мерехтінні туману.

* * *

Її обличчя, її очі, її вуста, її усмішка — я все пригадав. І те, як вона торкалася мене, і те, як говорила «люблю». Я згадав її запах, її м’яку шкіру. Її звали Софія. Я згадав свої почуття до неї. Те, як ми безтямно кохали одне одного Там. І як палахкотів від нашої любові Світ Живих. Вона всміхалася мені у моїх спогадах, лагідно брала за руку й притуляла її до своїх рожевих щік. Вона, наче дитина, раділа тому, що я був поруч, і ні на мить не хотіла відпускати мене. Вона була для мене всім, і так само всім був для неї я.

Невже я зможу прийняти цю жертву від неї?

* * *

Ні. Я не зможу. Не зможу дозволити забрати її сюди. І що я, нікчемна й слабка людина, робитиму без неї Там? Чи це моя мрія? Чи цього я бажаю насправді? Навіщо мені таке випробування, і хто змушує мене робити цей вибір? Та невже я такий слабкодухий, що готовий пожертвувати найдорожчим заради себе самого? Хіба це я?

Навіщо, навіщо, навіщо мені це все?

Я не можу цього собі дозволити!

* * *

Я отямився біля Мосту. Отямився від ніжного голосу, що кликав мене крізь щільну завісу туману. Я пригадав цей голос. Це він колись бентежив мене зранку, це він говорив мені ласкаві слова, що лоскотали душу теплом, це лише він умів промовляти моє ім’я так, ніби назустріч мені прочинявся цілий світ. Це її голос.

Я піднявся з вологої землі назустріч голосу. Я обережно пішов Мостом, боявся оступитися і зірватися у безодню. Голос кликав мене все голосніше. А я йшов уже впевненіше, долонями відкидав в різні боки клапті набридлого липкого туману. Я йшов просто на голос.

Там, де Міст раніше уривався, тепер була рівна дорога. Я сміливо рушив далі, я вже майже біг, а туман тим часом рідшав, і десь попереду вже проступали абриси далеких гір.

Нарешті я вибіг із туману. Міст тягнувся і далі, але я зупинився. За кілька кроків від мене стояла вона, Софія.

Я повільно підійшов до неї і обійняв. Я плакав, і вона теж плакала, не стримувала сліз радості. Ми впізнали одне одного одразу, хоча відтоді, як я зник, минуло багато часу. І до мене одразу повернулися спогади, і в якусь мить я пригадав усе, що з нами було раніше і що я міг втратити назавжди. Ніби сонце зійшло в моїй голові, і все одразу осяялося дивним світлом.

Я шаленів від щастя і не відчував, як Софія поступово почала танути в моїх руках. Вона щезала, розчинялася. Від несподіванки я розплющив очі і встиг побачити лише, як її легка постать перетворилася на прозору хмарку, яка ще посміхалася мені лагідно й любляче з тієї недосяжної глибини, в яку я тепер вже не міг поринути. Замість живої плоті мої руки стискали вже ледь помітну, безтілесну подобу коханої жінки, яка летіла в невідому мені далечінь.

Вона стала небом, водою, повітрям — всім тим, що живило мене і рятувало від забуття. Вона щезла назавжди, але я все одно дихав нею, пив її, вдивлявся в її синю велич. Вона була поруч і далеко водночас. А я був сам і не сам, один, але не одинокий. Я просто був.

* * *

Я прокинувся на лавці в якомусь тихому осінньому парку. Сутеніло. Мені дихалося легко, як ніколи раніше, думки були прозорі, наче повітря після дощу.

Якась струнка гарна жінка в чорному плащі сіла на другому кінці лавки і уважно подивилася на мене.

— Вітаю, ти повернувся додому, — сказала вона. — Ти щаслива людина, журналісте, бо пізнав справжню любов. Але життя виявилося сильнішим за любов. А смерть сильнішою від життя. І лише любов сильніша за смерть. Це таємниця, яку ще нікому не вдалося розгадати. І мені теж... Нехай щастить тобі, і більше не потрапляй за ту межу, де ще раз доведеться розгадувати цю таємницю.

Жінка підвелася, поплескала мене по плечі, провела рукою по моєму неголеному обличчю і зникла в фіолетових сутінках. Я продовжував сидіти й дивитися у темну реальність.

Хто була ця жінка? Не знаю. Я поки що нічого не знаю, і чомусь не маю ніякого бажання щось знати. Лише десь на споді душі я чув дивний ніжний голос, що шепотів моє ім’я. Навіщо?

* * *

…Іван згорнув зошита й глянув у вікно. Вечоріло. Раптом він згадав про жінку з оранжевим волоссям. Він зрадів і посміхнувся — спочатку обережно, ніби боявся, що хтось побачить цю його слабкість. Потім — все ширше і ширше, поки раптом не відчув, як до його тіла і душі вдерлася — так-так, саме вдерлася — радість. Нестримна, навіжена, сліпуча радість, якої він не відчував уже…. сто років. Він підхопився з ліжка і кулею вилетів із квартири. У руках тримав лише свого зошита.

Уже за мить він тиснув ґудзик дзвінка квартири жінки із оранжевим волоссям. За якусь мить двері відчинилися й Іван збуджено увірвався до неї. Одразу з порога він прокричав: