Валентин Терлецький - Кілька років зими

часу біля Мосту, — сказав він. — Ще нікому не вдалося повернутися назад без поклику з того боку.

— Але як я почую поклик, якщо я не буду саме там? — спитав я.

— Ще сподіваєшся почути поклик? Не обманюй себе, змирися з тим, що ти нікому ТАМ вже не потрібний, — Охоронець недобре всміхнувся, і зник у тумані.

Я не вірив йому. Я відмовлявся повірити. Якщо я колись комусь був потрібний, то чому я не можу бути потрібний їм зараз? Чому так має бути? Невже мене ТАМ ніхто не чекає?

Усе-таки я прийшов до Мосту знову. І зупинився на краю прірви. Поринув у невеселі думки і впав у той дивний стан, коли втрачається відчуття часу. До тями мене повернув м’який доторк чиєїсь руки. За спиною стояла жінка з чорним волоссям і блакитними очима — Марія.

— Що, Журналісте, чекаєш свого поклику? — якось тьмяно посміхнулася загадкова жінка.

— Може і чекаю... А ти? — спитав я.

Замість відповіді жінка підійшла до самісінького краєчку Мосту та раптом... зникла в тумані, розчинилася. Я був певний, що вона не впала у прірву, а рушила туманом на той бік!

Вражений побаченим, я спробував поставити ногу слідом за нею на туман, але мало не впав у глибочінь.

За кілька хвилин вона з’явилася на тому самому місці, наче випливла з туману.

— Ти була на тому боці? — майже прокричав я і схопив її за руку.

— Так, я тут єдина, хто має такий дар, — якось сумно відповіла жінка.

— Як ти це робиш? Навчи мене, або розкажи свій секрет! — я не відпускав її руки.

— Ні, чоловіче, я не можу цього зробити, — відповіла вона.

— Тоді скажи, як я зможу потрапити назад, до мого світу? — майже молився я до цієї дивної жінки.

— А тобі це потрібно? — спитала вона. — Ти впевнений, що бажаєш повернутися туди? Ти хіба пригадав своє попереднє життя?

Я відпустив її руку. Дійсно, я ж майже нічого не пам’ятав зі свого попереднього життя. А раптом мене там ніхто не чекає, або чекають вороги, або мені там буде ще гірше, ніж у цьому туманному місці?

— Якщо ти впевнений, що тобі є куди і заради кого повертатися, я зможу тобі допомогти. Бо я — єдиний провідник на той бік, — сказала Марія. — Ти можеш і сам чекати поклику, і якщо звідти тебе покличуть добровільно, зможеш негайно звідси піти. Але якщо не схочеш чекати, тоді я зможу надати тобі допомогу. Але знай, що мої послуги не безкоштовні.

— Що ти за це хочеш? — прохрипів я.

— За те, що я виведу тебе звідси, я повинна буду взяти ТАМ замість тебе іншу людину, — Марія враз стала похмурою.

— Іншу людину? Чому так? — не вгавав я.

— Тому що такий закон Міста Зниклих Безвісти... Але це ще не все.

— Що ще? Кажи, я все витримаю.

— Я повинна буду взяти ту людину, яка погодиться на це добровільно, і яка любить тебе... Але і це ще не все. Після свого повернення до Світу Живих ти вже не зможеш покликати цю людину звідси.

Я мовчав. Що я міг на це відповісти? Може, мене там хтось і любить, але я нічого не пригадую. Але якщо мене і люблять, хто погодиться піти замість мене у цей похмурий край? І як я зможу прийняти цю жертву?

Марія, вочевидь, прочитала мої сумніви.

— Ці питання ставили собі сотні людей, яких я врешті-решт вивела звідси. Це було їхнє рішення, і, повір мені, воно не далося їм легко. І ті, хто їх кохав і погодився змінити свою долю, живуть тепер тут... Та було і навпаки — багатьом відмовили ті, хто, як вони вважали, любив їх. Якщо станеться саме так, у тебе вже не буде другого шансу. Такий закон.

— А є такі, що їх просто покликали з того боку? — вражений почутим, тихо спитав я.

— Такі теж були. Але й вони приносять свою жертву. Бо нічого у наших світах не відбувається просто так. У тих, кого раптом покличуть з того боку, найближчим часом хтось із близьких відійде у Місто Зниклих Назавжди.

Я мовчав. Я не знав, чого я хочу більше — повернутися чи залишитися. Я знову втратив відчуття часу, а коли прийшов до тями, Марії вже поруч не було. Я повільно рушив до містечка.

* * *

У будиночку для новоприбулих на мене чекав Лікар.

— Ви бачилися з нею? — грізно запитав він.

— Так, — мляво відповів я і впав на ліжко.

— Вона небезпечна, ця Марія. Вона знає те, чого не дано знати іншим. Вона може вільно ходити різними світами, — Лікар якось дивно подивився на мене. — Вона знає шлях назад...

Я мовчки лежав і не слухав Лікаря. Він це помітив і схопив мене за руку.

— Що вона вам пообіцяла?! — вигукнув він.

— Я хочу назад. Проте не знаю, чим мушу пожертвувати, — тихо відповів я.

— Вона сказала вам умови? — трохи заспокоївся Лікар.