Максим Іванович Кідрук - Навіжені в Перу

Як і планували, вантажівку залишили далеченько від заміських котеджів і пішки непомітно підбирались до маєтку. Перед самим парканом я спинився і ще раз оглянув напарника. Тьомик, витягнувши губи, наче Скрудж МакДак, схвильовано сопів і трохи кренився на лівий борт.

— Шо таке? — спитав він. — Якісь проблєми?

— Ти взагалі як? Готовий?

— Це ти у мене питаєш? Та я його щас порву! — розправив груди хлопець. — Цього твого а… а… алібабая!

— Тихо, Тьомо, цить! Ти розбудиш усе містечко, — шикав я.

— Я з-зав’яжу йому вуха б-бантиком над потилицею і заламаю лапи за шию!

— Спокійно, чувак, не буянь. Достатньо просто впорснути в нього вміст шприца. Ти зрозумів?

— Та з-зрозумів, — розмахував руками Артем. — Але якщо це не подіє, я задушу псявіру голими руками. Так і з-знай, Максе!

— І не забувай, чувак: що б не трапилось, не заступай на витолочений ґрунт! Ти повинен постійно мати під ногами травичку.

— Масяня, не дрейф, я все чудово пам’ятаю.

— О’кей. Тоді пішли…

Тьомик допоміг мені перелізти через огорожу, потім, крекчучи від натуги, перебрався сам. Хвилину ми стояли й не рухались, дослухаючись до гнітючої нічної тиші. Довколишня непроникна темрява не видавала жодних підозрілих звуків. Я засвітив лампу, і ми обережно рушили вперед.

Небавом тремтяча латка світла від потужного ліхтарика виповзла на втрамбований майданчик коло собачої буди. Ми завмерли, однак незабаром стало зрозуміло, що вовкодава на площадці немає. Попри це ми з Тьомиком завбачливо тримались на безпечній віддалі від смертельного кола. Ну, про всяк випадок. Як кажуть, від гріха подалі.

— Мабуть, спить у будці, — шепотом припустив я.

Я дуже переживав, що мій товариш сп’яну полізе до буди витягати азіата за ноги. Я навіть хотів щось белькнути, аби притримати напарника, одначе Артем несподівано і якось дуже неприємно смикнув мене за передпліччя, а тоді, занімівши, ткнув пальцем у пітьму ліворуч від себе. Я крутнув голову і похолов: у вогкій темноті прямо навпроти блідого, мов мармур, Тьомикового плеча палали два зловісні вогники. Очі. Чиїсь очі, чорт забирай! Рука з ліхтариком самовільно смикнулась, спрямувавши промінь вгору і ліворуч, і наші погляди вп’ялись у… грізну фігуру алабая. Ми стояли на траві, проте пес розглядав нас з відстані півметра. «Не прив’язаний!» — немов розкотистим ударом грому торохнуло мене по голові.

Напарник, певно, ще ні разу в житті не тверезів так швидко…

Події між тими моментами, коли ми побачили алабая і коли Тьомик дав дьору, втиснулися максимум у півтори секунди. Моє серце підскочило і стало. Ліхтарик випав з рук. Затим я інстинктивно втиснув у себе пакет з млинцями і зіщулився так сильно, що ледь не випустив у штани добрячу порцію адреналіну. Тьомик гепнувся навзнак у траву, наче мішок з половою. (В таких випадках, як правило, кажуть: підкосились коліна. Однак тієї миті у напарника вони не просто підкосились, його коліна повистрелювали, наче хтось з усієї сили пригостив його ззаду по литках бейсбольною биткою!) Щоправда, вже наступної миті мій товариш зіп’явся на ноги, а тоді… припустився кошмарної стратегічної помилки.

Якщо казати відверто, то я його цілком розумію. Коли виявилося, що алабай не прикутий ланцюгом до будки, мій бідолашний колега перепудився так, як ніколи до цього в житті. Я й сам був швидше мертвий, ніж живий від страху. Відтак замість того, щоб відступати достойно і злагоджено, як і було домовлено перед початком операції, Тьомик загорлав, немов на нього вилили баняк гарячої смоли, і помчав геть, не розбираючи дороги й напрямку. Нелюдський переляк додавав йому сил, всепоглинаючий жах перед собачим монстром з домішками ведмежої крові палав усередині нього, мов паливо у череві реактивника, підтримуючи стабільно високу швидкість.

Артем з розгону налетів на паркан. Пролунав жахливий тріск, неначе під час далекого удару блискавки, від якого я попервах зажмурився, уявляючи, що мій напарник щойно розтовкся об металевий частокіл, мов муха об скло автомобіля. Коли я розплющив одне око, то побачив, що Тьомик ніскільки не постраждав, більше того, він вирвав з паркану цілу секцію і чкурнув далі, якогось дідька несучи її над головою.

Ось це й стало переломним моментом у полюванні. Ба, більше: то був ключовий епізод усіх наших перуанських пригод. Все діло в тому, що згідно із завчасно розробленим планом у випадку виникнення непередбачених обставин, цебто всяких форс-мажорів, які перешкоджатимуть безпечному завершенню операції, ми з напарником повинні були відходити з місця лиходійства в строго визначеному порядку: спершу Тьомик допомагає мені перебратися через паркан (я ж бо трохи важчий і значно нижчий за напарника), і лиш після того мій товариш ретирується сам. Результатом вищеозначених дій мала б стати паритетна розстановка сил, під час якої нас і собаку розділяє паркан. То була б така собі бойова нічия, коли собацюра зберігає свободу і яєчка, а ми з Тьомиком зберігаємо цілими сідниці. На превеликий жаль, мій притрушений на всю голову друзяка проігнорував цей елементарний і невигадливий план, з ляку проробивши в загорожі величезну дірку розміром 2.5 × 3 метри. Як наслідок, ситуація на полі сильно помінялась: між нами та алабаєм більше не було паркану. Про бойову нічию тепер не могло бути й мови…

Азіат нарешті стрепенувся, розпрямив груди і заревів. Ричав він достоту наче якийсь пришиблений ящер з давноминулої ери динозаврів. Пес одним махом підскочив до діри в загорожі, пригнув голову до землі, з шумом втягуючи незнайомі запахи ночі, після чого, голосно тупочучи, пірнув у отвір і кинувся навздогін за Тьомиком. Не знати чого я гайнув слідом за собакою.

Якийсь час ми так і бігли: попереду, верещачи і скавулячи від страху, Тьомик зі шматком бляшаного паркану над головою, за ним, з гарчанням і глухим гавкотом, злющий алабай, а слідом за алабаєм чесав я, спотикаючись, важко дихаючи і притискаючи до грудей масний кульок з оладками. Коли перший шок минув, в моїй макітрі зринула несподівана і доволі цікава думка, що якось це все неправильно — серед нашої трійці, по-моєму, я один займаюсь дурницями. Іншими словами, якого біса я жену назирці за алабаєм?! Відтак я спинився, кілька секунд віддихувався, намагаючись погамувати серце і привести в порядок переполохані думки, а тоді розвернувся і попер у протилежний бік, подумки молячись за упокій душі напарника. Артем з собацюрою тим часом зникли за рогом маєтку — алабай погнав хлопця навкруг будинку.

Я мчав на південний схід вузькою стежиною, стиснутою щільним плетивом невисоких гнучких деревець та кущів, якою