Максим Іванович Кідрук - Навіжені в Перу

У бою пес-велетень не відчуває болю, не знає втоми, безупинно й люто наносячи неприятелеві криваві рани своєю велетенською пащею. Він може одним махом перекусити щиколотку коневі, що зафіксовано на багатьох східних мініатюрах. На старовинних малюнках можна побачити, як собаки цієї породи на льоту вгризаються в коней або ж вистрибують на кінський круп і вибивають з сідла вершника, не звертаючи увагу на удари списом чи мечем. Бійцівські якості азіата виражені в назві, яку дали йому аборигени, — «бурібасар», що значить — «убивця вовка»…

— Дивись, я дещо відкопав у Інтернеті.

Я висунув з-за пазухи роздруківку сторінки з якогось кінологічного веб-сайту і прочитав один із абзаців товаришеві:

— «Алабай до нестями обожнює оладки. Він любить їх більше за найкривавіші бійки, за покусані людські литки, за відгризені собачі голови, більше навіть, ніж своє життя. Це проявляється вже на двадцятому-тридцятому дні життя. Малюк ще не більший за звичайнісіньку кішку, ще нічого не бачить напівсліпими оченятами, нічого не може їсти — тільки смокче мамину цицьку, але від запаху гарячої оладки збуджується і шаленіє; його починає трусити, наче в лихоманці, він спинається, похитуючись, на кволі лапки і суне на запах; заплітається, падає, розлючено пищить, але продовжує йти за оладками, забираючись далеко від мами. Зміцнівши, собача алабая буде стрибати, порикуючи від нетерпіння, коли повз нього проноситимуть тацю з пахучими оладками, і якщо він раптом не отримає жодного шматочка, то може страшенно образитися. Коли ви дасте цуцику оладку, він обережно візьме її в пащу, вдячно змахне куцим хвостиком й відразу піде на „місце“, де ляже, акуратно затисне паруючий млинець лапами і почне неквапливо смакувати. В цей час марно горлати про те, що вам потрібна його допомога, що хтось прокрався на подвір’я абощо. Повернувши до вас розумну мордочку, він ткнеться носом у свою дорогоцінну оладку і подивиться на вас, неначе промовляючи: „Хазяїне, ну невже ти не бачиш, я ж гамаю!“ Азіат не жаднюга, він ніколи не гарчить над мискою; з його пащі хазяїн може забрати і шматок м’яса, і чудесну мозкову кісточку, але… тільки не оладку!»

Я звів очі на напарника:

— Що скажеш?

— Я? — стрепенувся Тьомик.

— Ага! Хто ж іще? Я ж не з шафою розмовляю.

— Максе, що б ти не замислив, благаю тебе: отямся. Чувак, зваж усе ще раз і відмовся від цієї дурнуватої затії.

— Друже, невже ти боїшся? Будь же мужиком!

— Так, я боюсь! — запально викрикнув Артем. — Боюсь! Бо ця авантюра дійсно небезпечна. Ми не просто ризикуємо бути покусаними — ми ставимо під загрозу власні життя! І взагалі, я вирушав за тобою в Перу, щоб займатись фінансовими махінаціями, але аж ніяк не для того, щоб голими руками ловити якогось пекельного цербера.

— Чувак, та що ти верзеш? Яка небезпека? Яка загроза життю? Ніхто не збирається хапати ту звірюгу голими руками. Ти що думаєш, я оце дарма сьогодні весь ранок думи гадав? Я вже давно так сильно не розкидався мізками, друзяко, і в результаті вимудрував абсолютно безпечний і вивірений план. Я саме зараз міркую над тим, як його краще назвати… Можна, наприклад, операція «Млинець по-українськи». Як тобі?

— І… е-е-е… і хто з нас млинець? — збілів Тьомик.

— Та ніхто… — розгубився я, — то просто млинець… для алабая… А мо’, наректи наш задум «Несподівана вечеря вовкодава»? Круто, правда? Мені подобається!

Мій товариш аж позеленів.

— Чувак, іди до біса з такими назвами! Це наче заголовки вранішніх газет, щось на кшталт «Азіатський вовкодав ум’яв двох туристів на півночі Чіклайо»…

Я на хвильку спохмурнів, трохи роздратований таким запеклим відторгненням моїх чудових пропозицій. Мене злило Тьомикове неприйняття прекрасного.

— Ну, коли тобі не до вподоби, я величатиму свій план просто «Оладки». Задоволений?.. Так ось, задум простий. Ми готуємо в хостелі смачнючі млинці. Потому йдемо в аптеку і купляємо, по-перше, величезний шприц, найбільший, який тільки зможемо підібрати, ну, такий, щоб і коневі підійшов, а по-друге — сильнодіюче снодійне. Все це беремо з собою і вночі котимо до дачного містечка. Аби не лишати слідів, машину ставимо чим подалі на трасі і, крадучись у темряві, обережно наближаємося до маєтку. Далі все просто: хутко перелазимо через паркан, я відволікаю увагу алабая, згодовуючи йому оладки, а ти тим часом встромляєш голку йому в сраку і впорюєш звірюці повний вміст шприца. Звісно, мені ще треба обмізкувати всякі форс-мажори, однак загалом, гадаю, план безвідмовний. Навіть коли раптом щось піде не так, все, що треба буде зробити, — це просто відскочити на півметра назад, адже алабай на ланцюгу! Як тобі ідейка?

— Ой не знаю, Максе… А якщо оладки йому не засмакують?

— У найгіршому випадку ми завжди можемо дати драла через паркан, чувак!

Переконаний моєю демонстративною впевненістю, напарник поволі заспокоювався. Я зраділо гикнув, поплескав його по плечі і пафосно продекламував:

— Отже, врочисто оголошую початок операції по захопленню алабая під кодовою назвою «Оладки»! — після чого пірнув у Інтернет шукати рецепт найсмачніших млинців.

7

Навколо будки, точніше, навколо того місця, де ланцюг кріпився до забитого в землю кілка, простягалась рівна й витоптана ділянка. Вона була геть вільною від рослинності — за багато місяців алабай настільки втрамбував землю, гасаючи на прив’язі по відведеній йому території, що ґрунт став твердим, мов бетон. Площадка мала форму геометрично правильного круга з радіусом, рівним довжині ланцюга. Відразу за цим кругом, що нагадував сільський танцмайданчик в мініатюрі, починався газон з густою, але акуратно підстриженою травичкою. Трава розбігалася навкруги і підступала до стін будинку й гаража, вкриваючи більшу частину подвір’я. Завдяки цьому без особливих зусиль можна було визначити, куди собако-ведмідь дістає, а куди — ні. Якщо стоїш на траві — ти в безпеці, якщо ж ступив на сіру й гладку, мов свіжоукладений асфальт, землю — стережись, ти в зоні досяжності іклів білого монстра!

Ніч, призначена для викрадення туркменського звіра, видалась темною та паркою. Опадів у Сечурі[20] не буває взагалі, у найбільш спекотну пору ніч не приносить з собою прохолоди, і піщаний ґрунт, ледь прикритий куцою зеленню оази, до світанку пашить задушливим жаром, неначе перед грозою.

Утім, спека виявилась далеко не найбільшою проблемою тієї недоброї ночі. Перед самим початком операції Тьомик напився. Як він сказав: «для підтримання бойового духу і уникнення неадекватних дій під час походу на ведмедя». Я спочатку розсердився, а потім уважно обстежив компаньйона і задав йому кілька навідних запитань, на основі яких вирішив, що підстав для скасування операції наразі немає. За півгодини до півночі,