Антон Дмитрович Мухарський - Смерть малороса або ніч перед трійцею

Проте не на досвідчених, молочних корів чекало усе єство його, а на молоду, незайману «тьолочку», років тринадцяти-чотирнадцяти, що звалася Наталкою і разом із своєю рідною бабою Любою пасла селянське стадо. За ту роботу отримувала двадцять гривень на день і мріяла на зібрані за літо гроші купити собі до першого вересня «класнючі такі червоні тухлі на каблуках, як у Дженіфер Лопес, а ще модняву червону куртку і сумку, щоб усі в школі охрініли» — так пояснювала Наталка мету свого літнього заробітку.

«Ну, викапана, Оксана з «Вечорів на хуторі біля Диканьки»! — думалося Лесю, що дивився їй услід, як вона, разом із стадом, човгаючи важкими гумовими чоботями курила дорогою у бік бабиної хати, вихляючи своїми пружними дівочими сідничками, затягнутими у сині спортивні штані. Ідуть роки, минають століття, а українські дівчата так само мріють про червоні «тухлі» від самої цариці. Класика, бля!»

Лесь пам'ятав Наталку, ще зовсім малою дівчинкою, яка приходила із своїми старшими братами Сашком та Серьожою, які допомагали дорослим робити ремонт у їхній хаті років десять тому. Він пам'ятав її і з минулого року, коли вона ще худим, кострубатим підлітком майже щодня чкурила повз їхню садибу на старому роздовбаному велику «Україна» з подружками купатися на озеро.

Але за цю зиму сталося диво. «Корява» Наталка з гидкого каченяти перетворилася на таку «канхвєту-німфєту», що у естета і поціновувача жіночої краси, літератора-публіциста Леся Білого, у грудях щось тьохнуло так, що він несподівано сам для себе важко якось задихав, майже засопів, коли цього літа побачив її уперше, бо усі принади малої, втиснуті у підліткове і вже вочевидь маленьке напівдитяче платтячко рвалися назовні, як невеличкі кавунці. До них хотілося припадати вустами, кусати зубами, лоскотати язиком, жерти упиваючись соком, хижо, несамовито, або як кажуть справжні малороси «сладостраствовать в упоєніі».

Не гіршими від Наталчиних грудей-кавунців були ніжки і відстовбурчений задок. Трохи покусані на литках комарами і брудні від дорожнього пилу, вони втікали під коротеньку спідничку двома стрункими берізками. Молоді природні сили, що тільки-но влилися у них, проривалися назовні крізь тугу ніжну шкіру, що аж світилася несамовитим бажанням втіхи і наче благали: доторкніться нас, відчуйте нашу прохолодну пружність, і шовковисту пристрасть, ковзніть долонею під спідницю і дістаньтеся пальцями того заповідного місця, де цупкі пагони молодої виноградної лози, ледь прикривають маленьку ще незайману вологу норку, в якій вміщується несамовита пристрасть усього світу!

Словом, ви вже зрозуміли, що у душі Леся спалахнув шал еротичних бажань. Він нарешті на власному досвіді впевнився, що, таки, Набоков із своїм Гумбертом Гумбертом, були не «конкретними педофілами», як він вважав досі, але мали якусь рацію, констатуючи факт наявності дуже тонкої сексуальної перверзії, яка примушує дорослих, виважених чоловіків задивлятися на зовсім молоденьких дівчат. До цього моменту Лесь вважав педофілію, як, зрештою, і педерастію, тупим сексуальним збоченням. Але від часу першої зустрічі з Наталкою цього літа, як би це мовити, трохи змінив свої думки.

«Привєт, малая, как дєла?» — ледь вгамовуючи важке сопіння, кинув він до Наталки, що вже, переодягнувшися після пасовиння корів, години близько сьомої вечора прямувала повз його паркан до місцевої крамнички.

«Харашо, дядько Лесь!» «Куда ідьош?»

«Баба у магазин за оселедцями послала»

«За сєльодочкой, значіт… Прікольно! Пріході вечером… пабалтаєм, чаю папйом…»

«Ні, сьогодні не зможу, мені до братів треба з'їздити з малими посидіти…»

«Ну, то завтра вечером заході…»

«Завтра може бути…»

Отак відбулася їх перша зустріч. І оце проказане тоді: «завтра може бути…» розтяглося на цілих довгих десять днів, поки доля, таки, не привела Наталку до Леся у гості.

Сталося це суботнього вечора, напередодні Трійці, коли високе червневе сонце ще й не думало падати за обрій, а лагідно зігріваючи усю землю, висіло собі над соснами і дубами розлогого мотовилівського лісу, умліваючи від терпких запахів лісових квітів, суниць, осоки, любистку, м'яти, та дикого жасмину, які розливали у повітрі розпусні свої аромати.

Вона, зайшла на подвір'я, як німфа, як божественна наяда, що тільки помивши голову, пустила свої коси струменями по напівоголених плечах, і купала їх у сонячному промінні за всієї своєї дитячої безпосередності, не розуміючи навіть і сотої міри того, якою ж манкою, якою привабливою була вона в той момент. Така проста, рум'яна і розпашіла у своїй коротенькій сукні — халатику з глибоким вирізом, що застібувався саме на перламутрові ґудзики, у смішних блакитних кросівках з коротенькими білими шкарпеточками, що, здавалося, сама цнотливість і хіть, сама боттічеллівська Афродіта відвідала захаращене дровами і різним господарським крамом звичайне сільське подвір'я родини Забуг.

Граціозним рухом, відкинувши ще вогке волосся за плечі, стала посеред двору і відшукавши поглядом Олеся, який лежав у гамаку під яблунями мляво перелистуючи гітлерівський «Майн кампф», запитала:

— Пане Лесю, а у вас є «Кобзар» Шевченка, мені в школі дали на літо завдання прочитати його «Причинну», «Гайдамаків», «Катерину» і щось ще, я не дуже пам'ятаю?

Відразу по тих словах у повітрі забриніла пауза такої емоційної напруги, що навіть сонце, відчувши неладне, розплющило примружені оченята і зглянулося на село Плисецьке, де починали розгортатися події, гідні трагедій самого Есхіла.

«О Боже!» — ці слова Лесь вимовив майже пошепки, так що Наталка їх не почула.

У контровому сяйві вечірнього сонця він побачив дівочий силует неземної краси, оповитий сонячним німбом, і не відразу збагнув, що то за божественне створіння відвідало сумний чертог малороса-затворника.

«Наталко, ти!?» — схопився він зі свого гамака, впустивши «Майн кампф» просто на траву…

«Я, я! — жваво озвалася Наталка, — у вас пиво є?»

«Що? — Лесю здалося, що він недочув.

«Я питаю, — вже більш інтимно продовжила Наталка, простуючи йому назустріч, — чи є в вас пиво, бо я посварилася з бабкою, яка забрала собі мої гроші, бо я хотіла з дівчатами піти на дискотеку, а у них же ж грошей нема, так я просила у бабки, щоб вона мені дала… А вона не дала і сказала, що ми там будемо бухати і курити, а я сказала, що вона стара дура і нічого не розуміє, карочє, посралися конкретно… Так я оце з дому пішла, навіть волосся не висушивши, а у мене ж ні копійки грошей, а бухнути хочеться, бо завтра ж вихідний, а коли мені гуляти, як не в суботу, цілий тиждень, окрім тих корів, нічого не бачиш, так я оце подумала до вас завернути і спитати, чи нема у вас «Кобзаря» Шевченка, бо у нас в школі дуже сувора училка