Павло Штепа - Українець і Москвин: дві протилежності

Дика, бідна, рабська Московщина не мала чим похвалитися. Культура — на примітивно дикунському рівні; царі — азійські деспоти; герої — розбійники; ніяких великих постатей в літературі чи мистецтві (а ті більші — немосковського походження). Але й раб–москвин відчував потребу чимсь надолужити своє рабське пригнічення, чимсь піднести себе в своїх власних очах, щоб підбадьорити себе, щоб мати моральну силу «командувати» підвладними чи підбивати сусідні народи.

Модерна психологія вчить, що почуття меншвартости завжди породжує — як психологічну компенсацію — самохвальство. Самохвальство є цілком певною ознакою, що хвалько має почуття своєї меншвартости. Отже, москвинам, щоб рятуватися від духового пригнічення, від свого почуття меншвартости, не лишалося нічого іншого, як шукати компенсації в самохвальстві. Всі чужинці, що були в Московщині від XV до XX ст. включно, дивувалися неймовірній фантастичності, дикому фанатизму, примітизмові московської пихи (див.: В. Січинський. «Чужинці про Україну»): «Масква — всєму міру ґалава», «Масква — III Рім», «Расія — мєсія міра», «сталіца міравова пралєтаріата», «передавой, ведущий рускій нарот», винаходець всіх епохальних винаходів і т. п. — направду, дикунсько–дитячі претензії. Та найцікавіше є те, що ці півдикуни, направду, цілком ЩИРО в те вірять і з упертістю маньяка заплющують свої очі на такі факти, як напр., що їхні царі та міністри (кн. Мєншиков, Долґорукій) були неграмотні тоді, коли (у XVIII ст.) в Україні прості селянки були грамотні (Ю. Юст), або на той факт, що москвини не дали світові ані одного–єдиного ґенія, ані вклали до світової культурної скарбниці нічогісінько, а натомість мають безпринципну і безпереривну дику тиранію і рабство аж по сьогоднішній день.

Примітивні люди переконані, що, понижаючи противника, вони тим самим підвищують себе. Так і півдикун–москвин видумав для культури своєї нації такі, напр., епітети: ґнілой французішка, макаронщік–італьяшка, свінячая нємчура, япошка–макака, хахол–мазніца, ґрузін–кітошка, кітайоз–ходя і т. п. Подібні епітети вживає не лише їхнє простонароддя, але й московська «культурна» еліта. Напр., «французи — такий народ, від якого нудить, верне» (Ф. Достоєвскій), «французи гидкі» (І. Аксаков), «фанцузька література народилася в передпокоях і дальше спальні не доходила» (А. Пушкін), «Ваше почуття огиди до французів я поділяю» (А. Чехов).

Москвини жили з ловецтва, полювання від початків своєї праісторії. Вбиваючи щодня звірину, Москвин звик проливати кров цілком спокійно, ані трохи не хвилюючись, звик холоднокровно і байдуже дивитися на муки конаючої жертви. Це призвичаєння до крові, до мук жертви передавалося довгими століттями з покоління в покоління і виховало Москвина на безсердечну, жорстоку людину. Жорстокість, сполучена з почуттям меншвартости, завжди породжує САДИЗМ. Москвини є найгірші, найпідліші садисти в цілому світі, про що свідчать не лише чужинці, але й самі москвини (В. Даль, Ф. Достоєвскій, М. Ґорькій та інші). Напр., М. Ґорькій пише: «Найяскравішою рисою московської вдачі є жорстокість, а найцікавішою рисою тої жорстокости є її чортівська фантазія; я сказав би — естетична винахідливість (зверніть увагу на московське означення садизму. — П. Ш.). Говорю про масову психологію, про народну душу, про національну жорстокість… «Я не знаю жодного місця на землі, де б поводилися з жінками і дітьми так жорстоко, як у нас. Я переглянув архів одного суду, і мене огорнув жах від кількости жорстокостей над дівчатами і дітьми. В Московщині всі б’ють один одного. А де ж той — так гарно змальований вашою літературою — богобоязний щукач правди і справедливости? Я сам щиро шукав його в Московщині і не знайшов. Не знайшов, бо він існував лише в фантазії наших письменників, а не в життті» (М. Ґорькій).

«В 1812 році, коли відступала з Московщини розбита армія Наполеона, до московського полону здавалося багато напівзамерзлих французів. Московські баби купували у солдатів тих полонених французів, щоб самим їх забити. Купивши, мордували жорстоко, одна коле ножем, друга б’є кочергою, третя припікає вогнем і т. п. Вбивати не спішили, щоб довше смакувати зойки та муки своєї жертви» (А. Масаінов. «О дікарях окєанійскіх і дікарях рускіх»).

В садизмі москвини не лише «вєдущій» нарід, але й мають заслужене світове першенство у винаході нових метод тортур. Бестіяльні, азійські методи тортур виглядають гуманними в порівнянні з катуваннями, що їх винайшли москвини, бо азіяти катували лише тіло, а москвини знайшли і науково удосконалили методи катувати саму душу людини («виварачівай душу наізнанку»). Злоба, безсердечність, жорстокість, садизм є найглибшими національними прикметами московського НАРОДУ. Сотки тисяч московських солдатів, вартових, конвоїрів та старшин наочно продемонстрували це за останніх 40 років. За часів голоду в 1933 р. українські селяни ходили до Московщини по хліб, бо там тоді не було голоду, а крім того, до Московщини вивозили весь хліб з України. Московські селяни не лише не продавали хліба нашим, але й гнали «хахлів» з прокляттями та глузуванням до ближчої стації НКВД. У 1946 р. наші галицькі селяни, хоч і самі голодували, але ділилися останньою крихтою хліба з наддніпрянськими селянами, що приходили до Галичини по хліб за часів цього третього голоду. Тисячі прикладів бестіяльного московського садизму наведені в спогадах, в репортажах УПА, ОУН, в архівах чужих урядів. Гімалаї дитячих трупів, трупів жінок, чоловіків, закатованих методами, що їх найбуйніша азійська фантазія не могла б винайти, залишаться на віки вічні грізною пересторогою для всього людства, особливо для українців. Пересторогою, пригадкою, на що є здібний московський НАРОД. Кажемо народ, бо ті Гімалаї трупів неможливі були б силами лише чекістів, НКВДистів, большевиків без активної допомоги їм всього московського народу. Не наводимо тут жаху теперішнього, бо його читач знайде в сучасній літературі. Натомість наведім дещо з минулих століть, щоб показати, що НЕ теперішні пролетарські большевики видумали і вжили свої бестіяльні морди і знущання, але їх предки — буржуазні большевики ще в XV і дальших століттях. Щоб показати, що свій дикий садизм москвини мають у своїй крові, що він у них успадкований від своїх предків. Щоб наказати, що т. зв. большевики XX ст. нічого нового свого не видумали, а лише повернулися (як і у всім) до своїх старих національних традицій. Іншими словами, що сучасний Москвин, хоч би із університетською освітою та в європейському фраці, є той самісінький варвар, що і його предок сотки років взад.

Московський уряд не дозволяв науковцям опубліковувати історичні документи з державного архіву, як це звичайно робиться в Европі. «Понєже в ніх мноґа нєсущєствававшіх істін», як пояснив міністр освіти («нєсущєствававшіє істіни», с. т. правди, але такі, що не існували. Чи ж не большевицька діялектика?). Все ж в XIX