Павло Штепа - Українець і Москвин: дві протилежності

Москвин розуміє лише засаду фізичної сили, лише фізичної. Це почасти пояснює нахил Москвина все руйнувати. По 1905 р. уряд був дозволив на деяку, хоч і дуже обмежену, проте деяку місцеву ініціятиву та самоуправу. Повстали земства та кооперація. Казково скоро українська кооперація виросла на велику силу. В парі з нею виростала сила земств. Виростала сила спротиву урядові; зменшувалася сила уряду. Ці нові сили підміновували основну московську національну засаду — засаду фізичної сили; підміновували альфу і омегу московської національно–державницької доктрини — зцентралізований деспотичний уряд. Захитувалася основа московської імперії, яка почала хилитися до розпаду. В. Лєнін своїм нехибним національним інстинктом відчув катастрофу, що надходила, і відразу ж — буквально на другий день по захопленню влади, знищив систему земств і вільну кооперацію, обернувши останню на слухняний апарат уряду.

Своїх преторіянців (партію большевиків) В. Ленін зорганізував за зразком «апрічнікав» Івана IV. Жодних виборів до партії — лише призначені центром слухняні виконавці. Жодної опозиції в партії — лише сліпа віра в непомильність центру. Жодна толеранція хитких в партії — лиш смерть хитким. Ну, і за традицією — святий обов’язок кожного члена партії пильнувати один одного та своєчасно виказувати грішників центрові.

80 мільйонів рабів з полегшенням зітхнули. Нарешті прийшов «крєпкій хазяін» (так фактично і називали) і завів лад, інакше були б порізали горлянки один одному. Навів лад єдино зрозумілий і ЄДИНО МОЖЛИВИЙ, щоб вдержати в послуху ту орду, а звідси і вдержати награбоване майно — колонії. З ентузіязмом заспівали москвини осанну новому Іванові V «Ґразнєйшему Сабіратєлю Землі Рускай» (вираз їхнього історика). «Матушка Расєя врятована!» — заспівали ВСІ москвини, включно з емігрантами: демократом А. Кєрєнскім і монархістом А. Денікіним.

РАБСТВО Є В КРОВІ МОСВИНА, Є СПАДКОВЕ.

Всяке послаблення Московщини є корисне Україні. Демократичний, децентралізований уряд в Московщині означає там анархію і хаос. Тому Україна має всіма способами сприяти встановленню в Московщині демократичного уряду.

Зловити звіра, та й ще примітивним знаряддям, вимагає від людини великої хитрости: обдурити звіра не так–то легко. Уживаючи хитрість, обдурювання звіра кожної днини з покоління в покоління протягом століть, Москвин хитрість та обдурювання всосав з молоком матері. Дальші століття тиранії, безправства та почуття своєї меншвартости і боягузтво ще більше скріпили і розвинули у Москвина брехливість, хитрість, ошуканство, підступ, віроломство, зрадництво. В умовах тотального рабства та виказу, властиво, не було інших способів для рабів рятувати свої шкіри.

В брехні Москвин не знає меж. Цей примітив не розуміє, що своєю фантастичною забріханістю він сам робить з себе посміховисько в європейців. На жаль, ніхто ще не зібрав соток анекдотів про московську забріханість. Наш нарід коротко, але точно схарактеризував Москвина: «Бреше, як москаль». Та головне, Москвин не розуміє, не відчуває ніякого сорому в своїй брехливості; зловіть його на брехні чи ошуканстві, або зраді і …ані натяку на сором, лише хитренько ухиляється: «Номер не прашол». Москвин не соромиться своєї брехні тому, що, дійсно, ЩИРО вважає ошуканство за мудрість. У московській мові слово «хітрий» має похвальне значення, є синонімом слова «розумний». «Нє абманєш — нє прадаш», «С трудоф праведних нє наживьош палат камєнних» і безліч подібних характеризують життєву філософію Москвина — від мужика до царів включно і не поминаючи священиків, інтелігентів, письменників, мистців. «Рускіє люді землю сєют рожью, а живут ложью», — записав етнограф В. Даль признання самого народу.

Брехливість, ошуканство ВСІХ москвинів підкреслюють всі чужинці, що були в Московщині (див. VIII розділ). В кожному підручнику історії Московщини знайдете сотки конкретних прикладів московського ошуканства, віроломства, підступу, брехні. В архівах кожної держави, що мала щось до діла з москвинами, є тисячі документів на це. Лише за останні 15 років москвини з 378 підписаних ними міжнародніх умов дотримали лише 9, і то під загрозою сили. Московську брехливість, крутійство, віроломство, ошуканство, зрадництво в щоденному житті знає кожний з нас; на власному досвіді, на власній шкірі вивчив.

Ідеали європейського лицарства є такі чужі, такі далекі і незрозумілі москвинові, що він їх вважає за ознаку дурноти європейців (П. Чаадаев. «Філософскіє пісьма»). І справді, москвини не мали в своїй історії ані натяку на лицарський орден, як, напр., наша Січ чи козацтво. Вони цілком не мають лицарського епосу. Що гірше, мають епос розбійників, душогубів (Стенька Разін, Соловей Разбойнік і т. п.), а злодіїв вважають за «нєсчаснєнькіх» (пестливо!), вартих співчуття й оправдання (див. твори Л. Толстого, Ф. Достоевского, М. Горького та ін.). Европейці (отож й українці) думають, що глорифікація катів НКВД в сучасній московській літературі є вимушена терором влади. Глорифікація катів — старе явище в московській літературі. Читайте їхні передреволюційні твори про Івана IV чи Петра І. Сучасна московська література лише повернулася до — перерваної в XIX ст. — старої традиції. В глибині своєї душі, московський письменник подивляє, ставиться з пошаною до своїх історичних катів. Отже, офіційна глорифікація катів в СССР є щира (в найліпшому випадку напівпримушена). Щоб переконатися в тій щирості, спробуйте відчути ТОН останніх московських історичних романів чи фільмів; ба, навіть таких праць, як, напр., «Вєлікій рускій нарот» А. Панкратової. Примус і щирість завжди відіб’ються в тоні твору. А тон Jиx московських сучасних творів є, понад усякий сумнів, ЩИРИЙ.

БРЕХЛИВІСТЬ, ВІРОЛОМСТВО, ПІДСТУП Є НАЦІОНАЛЬНИМИ РИСАМИ МОСКВИНА І Є СПАДКОВИМИ. Цього не сміють забувати ані на одну хвилину наші політики. Наш нарід не забуває і тому має тверду засаду: хоч би москаль з неба — вірити йому не треба; з москалем дружи, а камінь за пазухою держи; і десятки подібних, вироблених столітнім ДОСВІДОМ виразів нашої народної мудрости. Вихована московською школою наша інтелігенція, цієї мудрости не знала. До чого це привело в 1917 році — бачить тепер і дитина.

Кожна людина і кожна нація має — в тій чи іншій мірі — почуття власної гідности, самопошани, національної гордости. Національна гордість зроджується, росте, кріпне живими традиціями перемог, осягнень в культурній, економічній та інших царинах життя. Великі національні постаті: вожді, герої, письменники, мистці, філософи, реформатори і т. п. — є гордість і слава нації. Національна гордість, національна слава не є порожній звук, а цілком реальна і дуже велика сила, сила, що об’єднує націю, мобілізує її бойовий дух і веде до перемог. Ця сила не раз рятувала нації від поневолення сусідами. Вільні, культурні нації мають багато своїх великих постатей, творців культури, багатства і величі нації, мають великі досягнення в культурній, економічній і науковій царинах. Коротко, мають чим пишатися,