Пауло Коельо - Адюльтер

Я повинна триматися й сподіватися, що криза минеться. Бо інакше я ризикую закохатися по-справжньому й постійно відчувати те, що відчула протягом якоїсь миті, коли ми вперше обідали разом. І якщо так станеться, то це відбуватиметься вже не тільки в душі. Страждання й біль розійдуться по всьому моєму організму.

Я крутилася в ліжку, схоже, нескінченно довго, потім провалилася в сон, і, як мені здалося, за мить чоловік мене розбудив. День був ясним, небо — синім, містраль не припинився.

— Приготуй-но вранішню каву. Дозволь, сьогодні я розбуджу дітей. Чом би нам не помінятися ролями бодай раз у житті? Ти йди в кухню, а я підготую дітей до школи.

— Це виклик? Адже ти готуєш найсмачнішу вранішню каву, яку я будь-коли пив.

— Це не виклик, а лише спроба щось змінити в нашому розпорядку. Як на мене, то моя вранішня кава не така вже й смачна.

— Послухай-но, ще надто рано, аби сперечатися. Ти ж знаєш, учора ввечері ми випили значно більше, ніж годилося б, танцклуби вже не для нашого віку. Гаразд, іди розбуди дітей.

Він вийшов, перш ніж я встигла відповісти. Я взяла мобілку й з’ясувала, які завдання мені доведеться сьогодні виконувати.

Я переглянула список справ, які сьогодні треба неодмінно зробити. Чим довший список, тим продуктивнішим я вважаю свій день. Буває так, що більшість записів — це справи, які я обіцяла зробити попереднього дня або протягом тижня й досі не зробила. Тоді список зростає, й іноді це так нервує, що я вирішую від усього відмовитися й почати все спочатку. Хоч, буває, я розумію, що в моєму списку нема нічого важливого.

Але сьогодні є одна справа, якої немає в списку й про яку я ніяк на можу забути: з’ясувати, де мешкає Жакоб Кеніг, і вибрати хвилину для того, щоб проїхати автомобілем повз його дім.

Коли я вийшла, стіл був досконало накритий — фруктовий салат, оливкова олія, сир, хліб, йогурт, сливи. Там лежав і примірник газети, у якій я працюю, дбайливо покладений ліворуч від мого місця. Чоловік уже почитав газету й тепер переглядав інформацію в айпеді. Наш старший син запитав, що таке «шантаж». Я не зрозуміла, чому він про це запитує, аж поки мій погляд не впав на головний матеріал. Там була велика фотографія Жакоба, одна з багатьох, які він, певно, надіслав для друку. Вигляд у нього був замислений. Біля фотографії напис: «Депутат відкидає спробу шантажу».

Не я підготувала ту публікацію. Проте головний редактор зателефонував мені й сказав, що може скасувати моє інтерв’ю, бо вони одержали повідомлення від міністерства фінансів і тепер працюють над цією темою. Я пояснила йому, що інтерв’ю вже відбулося, що воно виявилося значно швидшим, ніж я сподівалася, і мені не довелося застосовувати нашу «рутинну техніку». Тоді мене послали в ближній квартал (ми називаємо його містом, бо він розташований біля префектури), щоб зробити репортаж про виступи проти торговців, яких зловили на продажі зіпсованої продукції. Я вислухала хазяїна ринку, сусідів, їхніх друзів і дійшла висновку, що ця подія набагато цікавіша для публіки, аніж матеріал про політика, який заперечує приписувані йому наміри. Мій репортаж також був опублікований на першій сторінці, але без мого заголовка: «Оштрафовані торговці. Немає повідомлень про отруєних покупців».

Фотографія Жакоба на нашому вранішньому столі глибоко збентежила мене.

Я сказала чоловікові, що нам треба поговорити ввечері.

— Залишимо дітей у моєї матері й підемо кудись повечеряти, — відповів він. — Мені також треба побути якийсь час із тобою. Лише з тобою. І без гуркоту тієї жахливої музики, від якої немає рятунку.

Був весняний ранок.

Я сиділа в кутку невеличкого парку, куди ніхто не мав звичаю заходити. Я рахувала цеглини на стіні школи. Розуміла: зі мною діється щось не те.

Інші діти вважали мене «вищим створінням», а я не хотіла докладати зусиль, щоб спростувати це. Навпаки! Я просила матір і далі купувати мені дорогий одяг і возити мене до школи у своєму імпортному автомобілі.

Так тривало до того дня в невеличкому парку, коли я усвідомила свою самотність. І зрозуміла, що самотньою я залишуся на все своє життя. Хоч тоді мені було лише вісім років, здавалося, що вже пізно змінюватися й казати іншим, що я така сама, як і вони.

Було літо.

Я навчалася в середній школі, і хлопці завжди знаходили спосіб наблизитися до мене, хоч як я намагалася триматися осторонь. Інші дівчата помирали від заздрості, але не сахалися від мене — навпаки, намагалися стати моїми подругами й завжди бути поруч зі мною, щоб підбирати рештки, які я відкидала.

А відкидала я принципово все, бо знала, що, якби комусь пощастило проникнути в мій світ, він би не знайшов там нічого цікавого. Було ліпше зберігати таємничість і натякати іншим про можливості, яких вони ніколи не матимуть.

Повертаючись додому, я побачила кілька грибів, які виросли після дощу. Їх ніхто не чіпав, бо всі знали, що вони отруйні. На якусь мить я подумала про те, що мені треба їх з’їсти. Я не була ані надто сумною, ані надто веселою — лише хотіла привернути до себе увагу батьків.

Я не доторкнулася до тих грибів.

Сьогодні перший день осені — найкращого сезону в році. Незабаром листя змінить свій колір і дерева стануть різними. Ідучи до офісу, я вирішила обрати провулок, яким ніколи не ходила.

Я зупинилася перед школою, у якій навчалася. Цегляна стіна досі її підтримує. Нічого не змінилося, крім того, що я тепер не сама-одна. Я маю спогад про двох чоловіків: одного з них, якому я ніколи не належала, і другого, з яким увечері піду вечеряти до гарного ресторану, спеціально обраного.

Угорі пролетіла пташка, розважаючись на вітрі. Вона пурхала з боку на бік, підіймалася й опускалася, ніби її рухи мали якусь логіку, що її я не могла зрозуміти. Можливо, єдиною логікою було б і мені розважатися, як та пташка.

Але я не пташка. Я не змогла б прожити все життя, лише розважаючись, хоч і маю багатьох друзів із меншими грішми, аніж у нас, які живуть від подорожі до подорожі, від ресторану до ресторану. Я вже намагалася жити так, але марно. Під впливом чоловіка я знайшла собі роботу. Робота займає час, я почуваюся корисною й виправдовую своє життя. Одного дня мої діти відчують гордість за свою матір, а подруги мого дитинства будуть розчаровані більше, ніж будь-коли, бо