Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

гаманець украв чи годинник зрізав. Так і ті поляки — у місто приїдуть, гамір піднімуть, усі їх бачать, а ніхто не помічає, не чекає від злочинців такого нахабства.

— Ну, Іване Карповичу, недарма про вас слава йде як про відомого сищика! — Хомутинський аж сльозу пустив від розчулення.

— Мабуть, сам найвідоміший англійський сищик Шерлок Гольмц за честь мав би товаришувати з вами! — авторитетно каже Боря.

— Ну, — трохи аж ніяковію я. — Це ви, Борю, вже перебрали. Пан Гольмц — то величина на весь світ відома! Як він ту справу з собачкою розплутав!

— То ви і про Гольмца чули! — дивуєтеся Борис. — Яка ж ви сучасна людина! У футбол граєте, про Гольмца чули!

— Життя зараз прудке зробилося, треба встигати. І вчитися, бо інакше швидко тебе життя в дурні пошиє, — кажу я не так щоб похвалитися, а більше для навчання молоді.

— Ну, ходімо, Іване Карповичу, в кабінет. Увінчаємо цю блискучу справу відповідним завершенням.

Що значить інтелігентна людина — грошові питання не за столом і не при родині, а в тиші кабінету. Розплатився, як домовлялися, ще і накинув зверху добряче, для вдячності.

— Рятівник ви прямо мій, Іване Карповичу. Рятівник!

— Порядній людині чого б і не допомогти. А ще ось, подарунок для вас маю, — кажу і даю аркуш Хомутинському.

— Що це?

— Лист, який я у валізах грабіжників знайшов. У листі тому план роменського відділення банку і приписка, щоб обов’язково узяти документи. А охоронця не вбивати, просто приспати, щоб на нього підозра була.

— Як же вони його приспали? — дивується Хомутинський.

— Просто. Коров’ячий міхур наповнили хлороформом і під стіл, де Панько сидіти мусив, поклали. Разом з ось таким механізмом, — поліз до кишені, показую. А там годинник, пружина та голка. — У потрібний час пружина спускається, штовхає голку й міхур пробиває. Хлороформ випаровується, і людина засинає. Міцно. А канарка загинула.

— Ну, хитруни! Польська наволоч!

— Не така вже і польська. Ви до листа придивіться уважно. Чи не знайомий вам почерк?

Придивляється Хомутинський, аж пенсне на носа одягнув.

— Начебто ні. Хоча.. Зачекайте! Господи! — дивиться розгублено на мене. — Це ж почерк радника голови правління!

— Його, — погоджуюся. — Це ж він грабіжників наводив, за що отримував чверть. А в вашому випадку ще й вирішив вас покарати, зробивши винним.

— Ну, змій! Гадюка отруйна!

— Гадюка А з гадюкою не жартують, гадюку знищувати треба.

— Знищу! Та цим листом я його розчавлю! Ну, негідник! Грабіжників наводив! Паразит! І за погибель його треба випити!

Хомутинський кинувся до шафи, дістав звідти пляшку красиву.

— Коньяк! Дербентський, найкращий! — налив у келихи, випили ми. Потім поліз він до гаманця, дістав сто карбованців. — Це вам, Іване Карповичу, ще премія.

— Ні, дякую, за одну справу дві премії взяти не можу, — кажу, бо і в мене ж принципи є.

— Іване Карповичу, беріть! Від щирого серця плачу.

— Я знаю, що від щирого, але взяти не можу.

— Іване Карповичу, я ж вас у халепу зі справником завів, — кривиться Хомутинський. Порядна людина, як є каже. — Він же тепер вас ненавидить і шкодити буде. Візьміть гроші, прошу.

— Ні, дякую, але не візьму. Краще ви цю сотню на притулок сирітський якийсь чи на побудову храму Божого витратьте. А щодо справника не хвилюйтеся, немає вже його.

— Як немає? Сьогодні приходив він до банку, клав гроші на рахунок, мабуть, якихось купців знову притис Веселий та задоволений такий. Питав, як у вас справи. Не вибачить він!

— А мені його вибачення і не потрібні. До того ж, у житті буває, що от сьогодні веселий, а завтра плаче.

Ще ми коньяку випили, і я пішов. А за два дні знову примчав Микола Ісидорович до мене на хутір.

— Арештували справника нашого! Арештували! — аж кричить, із візка вистрибнув, біжить до мене. Розповідає, що приїхало керівництво з Харкова, зброю у Базілєвсова забрали, на руки кайдани одягнули, як на злочинця. Ну, а як інакше, коли в столичні газети потрапило фото, де пан справник у оточенні банківських грабіжників при параді стоїть, наче благословляє їх? Тут уже скандал ніякими грошима не замазати. Хоч і не посадили, але відправили аж у Семиріччя, до китайського кордону, так що більше про нього й не чули.

— Іване Карповичу, ну от звідки ви знали, що не стане справника? — все допитувався Хомутинський. — Невже вмієте майбутнє передбачати?

— Борони Боже майбутнє передбачати. Це хрест для людини заважкий, щоб ото майбутнє своє знати. Просто чогось подумалося так мені, — кажу і посміхаюся. Бо кредит віддав уже, хоч кукурудзу ще збирати не починав. І бригада в хаті ватерклозет робить. Щоб як у німців. Недарма ж на небезпеку наражався і з тими поляками ледь ноги не повідбивав.

Полювання на мисливців

кось по обіді я сидів за самоваром у садку та пив чай з медом, радіючи теплу. Був травень, ми вже відсіялися, пройшли дощі, й усе віщувало добрий урожай, від чого серце моє раділо і наповнювалося вдячністю до Господа нашого. Я аж чашку з чаєм поставив, бо якось мені здалося, що неправильно, коли водночас думаєш про Бога і чай п’єш. Хоча тут питання складне. Пам’ятаю, був у нас у полку, ще коли я в Туркестані служив, такий собі Євграф Конюхов. Солдат так собі, але от було в людини вміння запитання вигадувати. По сто в день, і таке запитає, що іноді стоїш і очима лупаєш, не знаєш, що відповісти. Так той Конюхов одного разу замислився, чи можна про Бога думати, коли до вітру пішов. Уявляєте, оце таке вигадати! Мало того, що вигадав, так ще й спитав у нашого полкового священика, отця Георгія. А отець Георгій, герой Шипки, колишній гусар, нічого не відповів, а тільки такого стусана дав, що летів Конюхов з храму-намету, наче крила мав. Бо ж думати треба і про що питати, і про що думати.

Я ось про те подумав, що і чай від Бога, і мед гречаний, і світло сонячне, і трава зелена та інші речі, які життя нам прикрашають. Так мені добре стало, що аж сльозу пустив. Підвівся, накрив стіл покривалом,