Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Детективи » Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу 📚 - Українською

Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

319
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: Детективи.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 248
Перейти на сторінку:
результат, мусить бути.

Дав він депешу, вже увечері пішли відповіді.

— Ось, у Єлисаветграді, — каже Воронько.

— Поїхали!

— Куди?

— Туди!

Воронько мені довіряв, зайвого питати не став. Поїхали. Потяг рано-вранці, то були в Єлисаветграді вже далеко по обіді, якраз устигли на футбол Та сама польська команда, я їх за фотографією пізнав. І афіші такі самі. Гуляли у міському парку, народу зібралося сила-силенна, оркестр грав, поруч феєрверк готували. Люди — хто футбол дивився, а хто про банк розмовляв. Пограбували цієї ночі банк у Єлисаветграді. Зайшли з чорного ходу, виламали двері, прорізали всі ґрати, зайшли в сховище, висвердлили замки на сейфах і забрали купу грошви. Після чого втекли з міста. Зараз їх на дорогах козачі патрулі шукали, але досі нікого не знайшли.

— Спізнилися ми, Ваню! — зашепотів мені Воронько.

— Та чого ж? Якраз вчасно, онде футбол тільки почався, — кажу. — Ходім, подивимося.

— Ваню, який футбол? Грабіжники втекли вже далеко!

— Ходімо, — кажу.

Підійшли ми, подивилися на футбол. А поляки — молодці, добре грають. Возять місцевих легко. Вже чотири забили і жодного не пропустили. Тиснуть, атакують, в пас грають, чого місцеві не вміють. Публіка у захваті від гри гостей, аплодує палко. І я аплодую, бо є за що. Он навіть Воронько зацікавився, бо ж захоплива гра.

— Ходім! — шепочу йому.

— Куди? Давай хоч гру додивимося! — просить він.

— Ходім.

Вийшли ми з парку, сіли на візника і до найкращого місцевого готелю поїхали. Там спитав, де футболісти живуть. На третьому поверсі.

— Тільки там нікого немає, бо команда в парку грає, — доповів швейцар.

— А візники їхні де?

— Візники в сараї, коней готують. Бо ж збираються увечері вирушати.

— О, нам візники й потрібні.

Пішли ми з Вороньком до сараю. Я показав, щоб зброю тримав напоготові. Дивимося, вже запрягають хлопці коней. І вози в них здорові, цілі хати на колесах. У кожен по шестеро коней запряжено. Навантажені добре. Вистрибнули ми з-за возів, наставили револьвери. Поляки руки підняли, дивляться. Показую, щоб повернулися обличчям до стіни. Стоять. Показую, що стріляти буду. Коли один як кинеться на мене! Кинувся на мене, а впав на землю, за ним і другий. Воронько ще двох поклав. Воно-то хлопці дебелі, але у бійці головне не розмір, а вміння. Я боксом займався ще за часів контори, а Воронько багато разів бився по службі, то знав і куди бити, і як. Поклали лебедиків, наче снопи солом’яні. Зв’язали, затягли в сарай.

— Подивимося, що у возах.

Дивилися недовго, за кілька хвилин вискочили і побігли. Я до парку, а Воронько в місцевий поліцейський відділок. У парку рахунок був уже 28:0. Поляки давили.

— Довго ще гратимуть? — питаю у глядачів.

— Вже ні, бо ж договір був до різниці у тридцять м’ячів, — пояснюють мені. — А онде двадцять дев’ятий забили. Ну й молодці!

Дивлюся я, що он кілька поляків, які не грали, речі вже збирають. Закінчиться матч — підуть з поля гравці, не виключено, що зброя у них в одязі схована, спробуй їх потім схопити. Коли це м’яч у мій бік відлетів. За ним місцевий гравець вибіг. До м’яча схилився і впав. Я його вдарив непомітно.

— Погано людині стало! — кричу. Віднесли гравця, він за бік схопився, хрипить. Б’ю я боляче.

— Гравця не вистачає. Давайте я на заміну вийду, — кажу, і ніхто не проти, бо всі розуміють, що зовсім трохи грати лишилося, навіщо ганьбитися. Скинув я піджак, черевики, закотив штани і побіг. Воно-то давно не грав, але дещо пам’ятав. Фінти робити, як ті самі англійці чи поляки, я не вмів, бо для цього вчитися треба довго. А ось бігав швидко. М’яч штовхну і біжу. До мене поляк кидається, плечем штурхну його, і відлітає. Ще один — і той відлітає. Бо не з тих людей Іван Карпович Підіпригора, щоб з ніг легко збити. Ось іще один лях, і ще один. А потім як вдарю ногою!..

— Гол! Гол! — закричали глядачі. Поляки на мене здивовано дивляться.

— Мені м’яч! — кричу своїм Вони паси почали хоч якось давати. Я ще рейд по боку поля зробив, як то кажуть у армії, з флангу зайшов, іще гол забив. Тоді вже поляки оговталися, почали мене по три, по чотири оточувати, так, що не міг я м’яча прокинути. Відбирають, але я не здаюся, хоч сам не заб’ю, але і їм не дам. Пішла гра. Поляки мене по ногах, я — їх, бігаю наче опечений, ще двічі пропустили ми, але я третій устиг забити, то тривала гра Поляки щось між собою говорять, бачу, що нервують, не розуміють, звідки я такий узявся. А публіка радіє, аплодує, що знайшовся метод проти гостей!

Бігав я, бігав, серце калатає, в очах темно, дихати нічим, одразу три поляки на мене кинулися і з ніг збили. Я падав і їх прихопив, але чую, що вже піднятися не можу,, бо задихаюся, і в очах темніє. Коли крики, свистки городових. Як у тумані бачу, що на поле вибігли поліцейські. Багато! Поляки спробували пробитися до одежі, але там був Воронько. Забрав усю зброю і наставив два револьвери, поклавши на траву тих поляків, які не грали. Довелося хлопцям піднімати руки і здаватися. Арештували їх, поїхали до готелю. З возів витягли ящики з інструментом і валізи з грошима.

Вже наступного дня газети писали про ліквідацію найгрізнішої в імперії банди грабіжників банків. Сповіщалося, що ліквідували її поліцейські чини з Києва та Харкова Про нас із Вороньком ані слова Так ми домовилися, що грошову винагороду нам, а славу — начальству.

Коли повернувся в рідний повіт, на вокзалі зустрічав мене Хомутинський з усією родиною. Руку тиснув, обнімав, дякував, казав, що врятував я його від ганьби, бо ж керівництво банку хотіло його звинуватити у пограбуванні, коли знайшлися злодії.

— Як ви здогадалися, що це вони, поляки ті? — питав мене Хомутинський уже за святковим столом, де годували мене і шанували, наче генерал-губернатора якогось.

— Та спочатку ніяк. А потім подумав я, що іноді ж треба до себе увагу привертати, щоб ніхто тебе не помітив. Он знав я одного кишенькового злодія, так той з футляром від скрипки завжди ходив. Всі його пам’ятали, а ніхто і подумати не міг, що він

1 ... 11 12 13 ... 248
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"