Сергій Вікторович Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

виходить— чотири флакони, і валять звідти. «Фотоапарат повернете»,– кажуть вони на прощання і зникають у підземному переході. «Чого це вони?»– питається Моряк, йому ситуація не подобається, така прикольна компанія була, водяру пили, про життя говорили, ніхто його— Моряка— не ображав, і раптом на тобі. «Бачиш,– каже Вася Комуніст,– як гроші людей псують».– «Мене не псують»,– ручається Моряк. «У тебе їх і немає»,– відповідає Вася Комуніст і йде далі продавати водяру.

Але продаж якось гальмується, платформи порожні, усі, хто хотів поїхати, очевидно, уже поїхали. Вася не вигадує нічого кращого, як знову піти до гуцулів, а гуцули вже п’яні настільки, що погоджуються знову взяти водяру. «Добре»,– кажуть вони і беруть у Васі ще кілька флаконів. Після цього Вася ще спритно впихає пляшку якійсь бабусі, котра на щось безнадійно очікує, біля неї товчеться онук років семи. Власне, онук і радить бабусі взяти флакон. «Беріть,– каже,– у дорозі пригодиться». Бабуся його сварить, але до поради прислухається і флакон бере, тож у Васі лишається зовсім небагато.

З сусідньої платформи за ними вже тривалий час стежать троє серйозних чуваків в адидасівських костюмах, вони підходять до Васі з Моряком, затискають їх у коло і питають: хто ви такі?

Вася починає пояснювати. Чуваки слухають, потім їм це, очевидно, набридає, і вони говорять: «Знаєте, це ми так спитали, що називається— для годиться, насправді нам усе одно, хто ви, і звідки, і скільки вас тут, ми вам ось що хотіли сказати: якщо ми вас іще раз тут побачимо— ми вас закопаємо десь між першою і другою платформами, так щоби щовечора над вашими могилами тривожно гудів київський фірмовий, але поки що ми цього робити не будемо (після цього переляканий Вася трішки попускається, переляканий Моряк— ні), тут загалом ми торгуємо всім алкоголем, це, якщо можна так сказати, наша земля, і ви нам тут не потрібні (і Вася, і Моряк раптом гостро це відчувають), і ми ось тут із вами поговорили, бачимо, що ви справді не конкуренти, схоже, ви просто дебіли (обоє подумки з цим погоджуються), тому на перший раз ми вас чіпати не будемо, але як компенсацію (“Ой”,– думає Моряк. Вася перелякано мовчить) ми у вас візьмемо водяру. Але не всю, ось такі ми благородні розбійники, щоб ви знали». Вони залізають у торбу й беруть звідти по флакону. «А,– говорять,– іще одне— ми б вас взагалі не чіпали, але ви водяру надто дешево продаєте, збиваєте ціну, ясно, дебіли?»

Вася і Моряк вибігають у підземний перехід і там віддихуються. «Підараси,– Вася береться за старе,– їх би в цех». Але Моряка ідея вже не приколює. «Пішли додому»,– починає він. «Хуй,– каже Вася,– ще п’ять флаконів лишилось, продамо і поїдемо».– «Уб’ють»,– говорить Моряк. «Та перестань,– каже Вася,– що ти боїшся, зараз швидко все сплавимо, купимо хавки, й додому, ну, не бійся».– «Ні,– править своє Моряк,– не хочу, боюсь».– «Ладно,– не витримує Вася Комуніст,– хрін з тобою. Ось тобі за роботу, вали вже». Він дістає дві пляшки й дає їх Моряку. Моряк вагається лише якусь мить. «Значить, так,– думає він,– зранку в мене не було нічого. Зараз у мене дві пляшки. Очевидно, що я в плюсах»,– вирішує він і забирає чесно зароблену водяру. «Усе, бувай,– говорить Вася,– удома побачимось». «Да, справді дебіл»,– думає він, дивлячись услід компаньйону, чия втомлена військово-морська туша зникає в темряві переходу. На вулиці теж темніє, з’являються перші зорі, і птахи ховаються від дощу в приміщенні вокзалу. «Якщо зараз поїхати додому,– думає Моряк,– можна зачинитися в душі й до ранку все випити». Так він і робить.

21.00

Він бере все, що в нього залишилось, і йде вечірнім пероном, хочеш не хочеш— мусиш ризикувати, коли тобі дев’ятнадцять і голова забита голими тітками з газетних обкладинок, рекламою та пропагандою; чого тобі боятися на третій платформі Південного вокзалу міста Харкова. О 21.00 підходить транзитний на Баку, провідники-бакинці, люди солідні, з бабками, можна спробувати. Вася підходить до першого вагона, його посилають, потім до наступного, за третім разом товстий бакинський комісар зупиняє його. «Водка не травлена?»– питає. «Нормальна водка, нормальна»,– каже Вася. «Ладно, ходім у вагон».– «Навіщо у вагон?»– Вася насторожується. «Не бійся, не бійся— заспокоює комісар,– я просто перевірю, бодяжна в тебе водка чи ні, якщо все гаразд— візьму, усю відразу». Вони заходять у купе провідника, там пахне анашею і просто дорогим тютюном. У вагоні тепло й напівпорожньо, у Баку майже ніхто не їде, ті, хто їде,– сплять, дев’ята вечора, що їм іще робити, на перон вони виходити бояться, аби зайвий раз не нарватися на шмон, водку потім у провідника куплять, краще не соватися на вокзал. Від них усіх за кілька метрів несе спермою і драпом, так ніби всю дорогу, кілька днів і ночей, вони дрочать по обкурці, громадяни йобаного Азербайджану. «Заходь»,– припрошує Васю провідник, Вася ступає в сутінки купе, і провідник різко зачиняє за ним двері. «Посидь тут»,– говорить, зачиняє двері на ключ і кудись іде. Вася починає панікувати, б’є з носака в стінку, стукає в зачинене вікно, крутиться, як щур у тісній, пропахлій азійськими травами кімнатці. Урешті сідає на нумеровану ковдру, якою застелена полиця, й починає плакати, затискаючи під пахвою пакет з водярою. «Ну, добре,– говорить він сам до себе,– добре, не ний, що вони тобі зроблять, ну, заберуть водяру, на хріна мені ця водяра, подумаєш— водяра. Трахнуть. Да, трахнути можуть, особливо цей кабан у залізничному картузі, який мене тут зачинив. Ні, не трахнуть, як мене можна трахати»,– але Вася дивиться на столик, засипаний цигарками і презервативами, і думає, що, в принципі, можуть і трахнути. «Можуть продати чеченам на комплектувальні запчастини. Потрібен я чеченам? Очевидно, що потрібен. На органи, там нирки відріжуть, легені, яйця, прив’яжуть де-небудь у себе в аулі за ноги й почнуть дзьобати печінку, як Прометеєві, або препарують, як кролика, і зроблять зі шкіри бойовий чеченський барабан, мама з Черкас навіть на могилу не приїде, потрібно валити, валити, доки бакинець не прийшов». Вася скидає пасок і перев’язує ручку дверей, тепер захочуть— не ввійдуть, намагається відчинити вікно, воно трішки подається. Вася висовує голову надвір, у запашні вокзальні сутінки, натискає ще, отвір збільшується, Вася переводить дихання, бачить на полиці кілька порножурналів і рішуче пірнає у вікно. Тут потяг різко сіпається, скрипить своїми ревматичними хрящами і рушає в бік Баку, тягнучи з собою, окрім усього, і