Йозеф Рот - Йов. Фальшива вага

що такі дивачні створіння мають повзати по землі, а не стояти при столі. А тоді широкими, сягнистими, ледь розколисаними кроками, запхавши руки в кишені, рушив до відкритих дверей, а за ним кинулась уся родина. Всі заслонили очі долонями, дивлячись у залитий сонцем завулок, посеред якого крокував Мак і на кінці якого ще раз зупинився, щоби коротенько помахати на прощання.

Довго стояли вони отак надворі, по тому як Мак зник із очей. Вони затуляли долонями очі й бачили запилюжене сяйво порожньої вулиці. Нарешті Дебора промовила: «Ну от, пішов!» І так, ніби чужинець зник щойно тепер, усі повернулися і стояли, обійнявшись, поклавши одне одному руку на плечі, перед фотографіями на столі. «Скільки то, десять доларів?» — спитала Міріям і заходилася перераховувати. «Однаково, — сказала Дебора, — скільки це — десять доларів, ми все одно за них нічого не купимо».

«Чому ж? — заперечила Міріям. — Нам що, в нашому лахмітті їхати?»

«Хто їде і куди?» — закричала мати.

«До Америки, — сказала Міріям і усміхнулася, — Сем сам написав».

Уперше хтось із родини називав Шемар'ю «Семом», і враження було таке, що Міріям навмисно вжила американське ім'я брата, щоби наголосити його заклик їхати до Америки.

«Сем? — закричав Мендель Зинґер. — Хто такий Сем?»

«Справді, — повторила Дебора, — хто такий Сем?»

«Сем, — сказала, все ще усміхаючись, Міріям, — мій брат і ваш син».

Батьки мовчали.

Раптом із кутка, куди він забився, розлігся гучний Менухимів голос.

«Менухим не може їхати!» — сказала Дебора так тихо, наче боячись, що хворий її зрозуміє.

«Менухим не може їхати!» — повторив, так само тихо, Мендель Зинґер.

Здавалося, сонце стрімко сідає. На стіні будинку навпроти, в яку всі втупилися крізь розчинене вікно, чорна тінь піднялася виразно вище, наче море в приплив здіймається стрімкими берегами. Знявся легенький вітерець, вікна зарипіли в завісах.

«Зачини двері, протяг!» — сказала Дебора.

Міріям підійшла до вікна. Перш ніж узятися за клямку, вона ще трохи постояла, висунувши голову в бік, де зник Мак. А тоді щосили захряснула двері й проказала: «Це вітер!»

Мендель став коло вікна. Він спостерігав, як тінь вечора повзе догори стіною. Підвів голову й розглянув позолочений гребінь даху в будинку навпроти. Довго він так стояв, обернувшись спиною до кімнати, до жінки, доньки Міріям і хворого Менухима. Він відчував їх усіх і вгадував кожен їхній порух. Він знав, що Дебора поклала голову на стіл і плаче, що Міріям повернулася лицем до плити і що її плечі вряди-годи здригаються, хоча вона зовсім і не плаче. Він знав, що його жінка тільки й чекає миті, коли він візьме свій молитовник і піде проказати вечірню молитву, а Міріям візьме свою жовту шаль і поквапиться до сусідів. Тоді Дебора сховає десятидоларову банкноту, яку й досі тримає в руці, під дошку в підлозі. Він знав ту дошку, Мендель Зинґер. Щоразу, коли він на неї ступав, вона, кректячи, зраджувала йому таємницю, що її приховувала, і нагадувала гарчання тих псів, що їх Самешкін поприв'язував перед своєю конюшнею. Він знав ту дошку, Мендель Зинґер. І щоби не думати про чорних Самешкінових псів, яких боявся, живих образів гріха, він уникав ступати на неї, хіба що забувався, походжаючи в запалі уроку кімнатою. Коли він отак дивився, як вужчають і вужчають золоті смужки сонця і з гребеня зісковзують на дах, а звідти на білий комин, йому здалося, що він уперше в житті виразно відчув безгучне й підступне скрадання днів, оманливі хитрощі вічної зміни дня і ночі, літа й зими, і збігання життя, розмірене, попри всі сподівані й несподівані жахіття. Вони ростуть лише на берегах, де щось діється, а Мендель Зинґер пропливав повз них. Прийшов чоловік із Америки, посміявся, вручив листа, долари та фотографії Шемар'ї і знову зник в імлистих теренах далини. Зникли й сини: Йона служить цареві в Пскові й уже не Йона. Шемар'я купається на березі океану, і його звати вже не Шемар'я. Міріям дивиться вслід американцеві й собі хоче до Америки. Один Менухим залишається тим, ким є від найпершого дня життя: калікою. І Мендель Зинґер залишається тим, ким був завжди: вчителем.

Вузький завулок геть стемнів, але й водночас ожив. Огрядна жінка скляра Хаїма й дев'яносторічна бабця давно покійного слюсаря Йоселя Копа винесли надвір стільці, посідали перед дверима та дихали свіжим вечірнім повітрям. Євреї похмуро й поквапно, мимохідь вітаючись, поспішили до молитовні. Тут Мендель Зинґер обернувся, він теж збирався йти. Проминув Дебору, голова якої ще й досі лежала на твердому столі. Її лице, якого Мендель уже роками не міг терпіти, було тепер затулене, ніби занурене в тверде дерево, і сутінки, що починали наповнювати кімнату, приховували і жорсткість, і боязкість Менделя. Його рука майнула широкою жінчиною спиною, знайомою була йому колись ця плоть, чужа вона йому тепер. Вона встала і сказала: «Ти йдеш молитися!» А позаяк думала про щось інше, переінакшила це речення далеким голосом і повторила: «Молитися йдеш!»

Водночас із батьком вийшла з дому Міріям у жовтій шалі й подалася до сусідів.

Був перший тиждень місяця ав. Євреї зібралися після вечірньої молитви, щоби привітати молодик, а через те, що ніч була приємна, відрада після такого гарячого дня, їхні побожні серця охочіше, ніж зазвичай, прислухалися до заповіді Господньої вітати народження молодика у відкритому місці, над яким небо напиналося ширше і повніше, ніж над вузесенькими завулочками містечка. І вони поквапилися, німі й чорні, безладними гуртками, за доми, дивилися на ліс удалині, такий самий чорний і мовчазний, але вічний у своєму закоріненому складі, дивилися на серпанок ночі над широкими полями і нарешті зупинилися. Вони підвели очі до неба, шукаючи криве срібло молодого світила, народженого сьогодні знову, як у день свого сотворіння. Вони збились у щільний гурт, розклали молитовники, біло мерехтіли сторінки, чорно тріщилися кутасті літери у них перед очима в по-нічному синюватій ясності, і вони замурмотіли привітання місяцю, захитали туди-сюди тулубами, немовби їх шарпала якась невидна буря. Все швидше розхитувалися вони, все голосніше молилися, з войовничою відвагою жбурляли в далеке небо свої моторошні слова. Чужою була їм земля, на якій вони стояли, ворожим ліс, що дивився їм назустріч, осоружним дзявкання псів, чий підозріливий слух вони розбудили, а рідним тільки місяць, що сьогодні народився в цьому світі, так само як і на землі прабатьків, і Господь, що чуває скрізь, і вдома й у вигнанні.

Голосним «Амінь!» закінчили вони благословення, подали одне одному руки й побажали гарного місяця, процвітання справам і здоров'я