Йозеф Рот - Йов. Фальшива вага

лице. «Шемар'я!» — сказав він. Одним порухом руки він відіслав учнів, як відганяють мух. Вони вибігли. Чужинець сів. Дебора подала чай, солодощі та лимонад. Мендель розкрив листа. Дебора і Міріям теж сіли. А Зинґер почав читати таке:

«Дорогий батьку, дорога мамо, люба Міріям і добрий Менухиме!

Йону не згадую, бо ж він у війську. Теж прошу Вас не пересилати йому цього листа прямо, бо в нього можуть з'явитися клопоти, коли він листуватиметься з братом-дезертиром. Саме тому я так довго чекав і не писав Вам поштою, аж поки нарешті знайшов нагоду передати цього листа моїм добрим приятелем Маком. Він знає усіх Вас із моїх розповідей, але не зможе поговорити з Вами ані слова, бо не тільки він американець, а вже його батьки роджені в Америці, він також не єврей. Але ліпший, ніж десять євреїв разом узятих.

Тож розповідаю Вам, як усе було, від початку й аж до сьогодні: спочатку, коли я перебрався за кордон, то не мав чого їсти, грошей у мене було в кишені два рублі, але я подумав, Бог поможе. Від якоїсь пароплавної компанії з Трієсту до кордону вийшов один чоловік у службовому картузі, щоби нас забрати. Нас було дванадцятеро чоловік, решта одинадцятеро всі мали гроші, вони купили собі фальшиві документи і квитки на пароплав, і той аґент корабельної компанії завів їх на потяг. Я пішов із ними. Подумав, не завадить. Пішов, у кожному разі, думаю, подивлюся, як то воно їхати до Америки. А тоді лишився сам із аґентом, і той дивується, чому я не їду. “А в мене ані шеляга”, — кажу аґентові. А він питає, чи я вмію читати і писати. “Та трохи вмію, кажу, але, може, не досить”. Ну гаразд, щоби Вас довго не затримувати, той чоловік мав роботу для мене. А саме: щодня, коли надходять дезертири, виходити до кордону, забирати їх, усе в них скуповувати і вмовляти, що Америка — край молочних рік і кисільних берегів. Well: починаю я працювати, п'ятдесят відсотків від зарібку віддаю аґентові, бо я тільки субаґент. Він носить картуза з вишитою золотом назвою фірми, а я тільки нарукавну пов'язку. Через два місяці кажу йому, маю діставати шістдесят відсотків, інакше кидаю роботу. То він і дає шістдесят. Багато казати — мало слухати, знайомлюся в мого господаря з гарненькою дівчиною, Веґа їй на ім'я, і тепер вона Ваша невістка. Її батько дав мені трохи грошенят, щоби я почав власну справу, а я ніяк не можу забути, як ті одинадцятеро поїхали до Америки і як я лишився один. То я прощаюся тільки з Веґою, на кораблях я знаюся, то ж бо моя ділянка — і пливу до Америки. І от я тут, за два місяці доїхала Веґа, ми одружилися і дуже щасливі. Знимки у Мака в кишені. Спочатку я пришивав ґудзики до штанів, потім прасував штани, тоді пришивав підкладки на рукавах, і вже мало не став кравцем, як усі євреї в Америці. Як тут, під час прогулянки на Лонґ Айленді знайомлюся з Маком, просто перед фортом Лафаєт. Коли Ви будете тут, покажу Вам це місце. Відтоді я почав співпрацю з ним, всякі-різні справи. Аж почали страхування. Я страхую євреїв, він — ірландців, я вже навіть застрахував кілька християн. Мак дасть Вам десять доларів від мене, купіть собі за них щось, на дорогу. Бо скоро я, з Божою поміччю, пошлю Вам квитки на пароплав.

Обіймаю і цілую Вас усіх

Ваш син Шемар'я

                       (тут мене звати Сем)».

Коли Мендель Зинґер дочитав, у кімнаті запала лунка тиша, яка ніби зливалася з тишею літнього дня і в якій усім здавалося, що вони чують голос сина-еміґранта. Так, сам Шемар'я промовляв до них, там, у далекій-предалекій Америці, де о цій порі, мабуть, ніч, а може, й ранок. На якусь мить вони навіть забули про присутнього Мака. Здавалося, він зник, розчинився за далеким Шемар'єю, як листоноша, що віддає листа, йде і зникає. Йому, американцеві, довелося самому про себе нагадати. Він підвівся, запхав руку в кишеню, наче циркач, що лаштується показати фокус. Витягнув гаманця, вийняв звідти десять доларів і фотографії, на яких Шемар'я раз зі своєю жінкою Веґою сидів на лавці десь серед зелені, а раз був сам, у купальному костюмі, на морському узбережжі, тіло і лице серед тузиня незнайомих тіл і лиць, уже не Шемар'я — Сем. Банкноту і світлини чужинець простяг Деборі, вивчивши коротким поглядом усіх на предмет надійности. Банкноту вона зіжмакала в одній руці, другою поклала на стіл знимки, поряд із листом. Усе це потривало кілька хвилин, що й далі проминули в мовчанці. Нарешті Мендель Зинґер тицьнув пальцем у фотографію і сказав: «Це Шемар'я!» — «Шемар'я!» — повторили всі, і навіть Менухим, що тим часом уже переріс стіл, лунко зареготав і скоса та обережно подивився на знимки.

Менделеві Зинґеру нараз здалося, що чужинець уже зовсім і не чужинець ніякий, і ніби він розуміє його химерну мову. «Розкажіть мені щось!» — сказав він Макові. І американець, немов розуміючи Менделеві слова, заворушив своїм великим ротом і з радісним запалом заходився розповідати щось незбагненне, і це було так, ніби він із благословенним апетитом наминає якусь смачну страву. Він розповідав Зинґерам, що до Росії приїхав через торгівлю хмелем: йому залежало на створенні броварні в Чикаґо. Але Зинґери не розуміли його. І раз він уже тут, то ніяк не може проминути нагоди побувати на Кавказі, а особливо зійти на той Арарат, що про нього вже так багато читав у Біблії. І якщо слухачі й напружували щосили слух, щоби з усього цього грімкого громаддя виловити бодай якийсь крихітний зрозумілий склад, то на слово «Арарат» їхні серця радісно забилися, бо воно було якось до болю знайоме, але також страхітливо спотворене, бо викотилося з Мака небезпечним і жахливим громом. І тільки Мендель Зинґер безперервно всміхався. Йому було приємно слухати мову, що стала тепер і мовою його сина Шемар'ї, і заки Мак говорив, Мендель намагався уявити, як виглядає син, промовляючи такі-от слова. Незабаром йому вже здавалося, що то голос рідного сина рече з погідних незнайомцевих уст. Американець закінчив свій виклад, обійшов стіл довкола, потис усім сердечно й міцно руку. Менухима він рвучким рухом підняв догори, оглянув його криву голову, тоненьку шийку, сині й безживні руки та кривенькі ноги, а тоді посадив із ніжною зневагою на підлогу, немов хотів цим показати,