Йозеф Рот - Йов. Фальшива вага

він іще наостанок хоче познайомити Шемар'ю з вітчизною, перш ніж молодий чоловік подасться на пошуки нової. Він на все життя сіяв у Шемар'їному серці тугу за рідним домом.

За годину перед північчю вони дісталися до прикордонного шинку. Була тиха ніч. Шинок стояв у ній єдиним домом, дім посеред тиші ночі, німий, темний, із позачинюваними вікнами, за якими не вгадувався жоден порух. Мільйони цвіркунів невтомно оточували його своїм сюрчанням, шепіткий хор ночі. Поза тим їх не тривожив жоден голос. Плаский був цей край, усіяний зорями обрій оточував його бездоганно круглим, темно-синім колом, тільки на північному сході перебитим яснішим пасмом, як синій перстень навколо шматка оправленого срібла. Пахло далекою вогкістю боліт, що прослалися на заході, і повільним вітром, що її приносив. «Гарна, справжня літня ніч!» — сказав Каптураків посланець. І вперше, відколи вони були вдвох, він зволив заговорити про свій промисел: «У такі ясні ночі не завжди легко перейти на той бік. Для наших справ дощ значно бажаніший». Він збудив у Шемар'ї легенький страх. Оскільки шинок, перед яким вони стояли, був німий і закритий, Шемар'я навіть не надав йому значення, аж поки слова супровідника нагадали йому про його намір. «Заходьмо!» — сказав він як хтось, хто не хоче довше відсувати небезпеку. «Нема чого спішитися, і так доведеться довгенько почекати!»

Але все-таки підійшов до вікна і тихенько постукав у дерев'яну віконницю. Двері відчинилися, випускаючи широкий струмінь довгого світла на нічну землю. Вони увійшли. За шинквасом, просто в світловому кружалі лампи, що висіла, стояв господар і кивав їм, вітаючись, на підлозі навпочіпки сиділи кілька чоловіків і кидали кості. За одним зі столів сидів Каптурак із якимось чоловіком в однострої вартового. Ніхто не підвів голови. Чутно було перестук костей і цокання настінного годинника. Шемар'я сів. Його провідник замовив випити. Шемар'я випив горілки, йому стало гаряче, зате спокійно. Безпеку він відчував тут таку, як ніколи; він розумів, що це одна з тих рідкісних годин, коли людині слід творити свою долю не менше, ніж тій великій силі, яка її призначає.

Невдовзі після того, як годинник вибив північ, ляснув постріл, твердо і гостро, з відлунням, що поволі стихало. Каптурак і вартовий підвелися. Це був умовлений знак, яким постовий давав зрозуміти, що нічна перевірка прикордонного офіцера закінчилася. Вартовий зник. Каптурак наказав усім вирушати. Всі мляво повставали, позавдавали на плечі клунки та валізки, двері відчинилися, вони по одному висипалися в ніч і рушили до кордону. Спробували були співати, хтось їм заборонив, то був голос Каптурака. Незрозуміло було, звідки він долинає: з передніх рядів, ізсередини, ззаду. Тож вони мовчки крокували крізь щільне сюрчання коників і густу синяву ночі. Десь за пів години Каптураків голос наказав: «Лягай!» Вони попадали на вогку від роси землю, лежали непорушно, притиснувшись серцями, що несамовито калатали, до мокрої землі, прощання сердець із вітчизною. А тоді їм наказали встати. Вони підійшли до неглибокого широкого рову, якесь світло зблиснуло зліва від них, то було світло постової будки. Вони перебралися через рів. Суто задля годиться, не цілячись, прикордонник вистрелив їм навздогін із рушниці.

«Перейшли!» — закричав якийсь голос.

Цієї миті небо на сході проясніло. Чоловіки обернулися до батьківщини, над якою, здавалося, ще лежить ніч, а тоді знову повернули назустріч дню і чужині.

Хтось затягнув пісню, всі підхопили, співаючи, рушили вони в дорогу. Лише Шемар'я не співав. Він думав про своє найближче майбутнє (його статки складали два рублі); про ранок удома. За дві години там устане батько, промурмотить вранішню молитву, прокашляється, прополоще горло, підійде до миски з водою і сполоснеться. Мама роздує самовар. Менухим пролепече щось у ранок, Міріям заходиться вичісувати клапті білого пір'я з чорного волосся. Все це Шемар'я бачив так виразно, як не бачив ніколи, живучи вдома і сам будучи частиною домашнього ранку. Він мало що чув спів інших, і тільки його ноги підхопили той ритм і марширували під нього.

За годину він уздрів перше чужинське місто, синій дим із перших сумлінних коминів, якогось чоловіка з довгою нарукавною пов'язкою, що зустрів прибульців. Бежеві дзиґарі вибили шосту.

І настінний годинник Зинґерів вибив шосту. Мендель устав, прополоскав горло, прокашлявся, промурмотів молитву, Дебора вже стояла біля плити й роздувала самовар, Менухим лопотів зі свого кутка щось незрозуміле, Міріям чесалася перед осліплим дзеркалом. «Де тепер Шемар'я?» — сказала вона раптом. Усі думали про нього.

«Господь йому поможе!» — сказав Мендель Зинґер. Так і почався день.

Так починалися і всі наступні дні, порожні дні, злиденні дні. Дім без дітей, думала Дебора. Всіх їх я породила, всіх вигодувала, вітер розвіяв їх. Вона розгледілася за Міріям, вона рідко бачила доньку вдома. Один Менухим залишився матері. Завжди він простягав назустріч руки, варто було їй пройти повз його закапелок. А коли вона його цілувала, він шукав її груді, як те немовля. Із докором думала вона про благословення, яке сповнювалося так поволі, і сумнівалася, чи доживе ще до Менухимового одужання.

Дім мовчав, коли замовкав розспів учнів. Він мовчав і був темний. Знову була зима. Ощадили нафту. Рано лягали спати. Вдячно поринали в милостиву ніч. Час від часу посилав вітання Йона. Він служив у Пскові, тішився, як і завжди, добрим здоров'ям і не мав клопотів із начальством. Так минали роки.

VI

Одного пополудня пізнім літом до хати Менделя Зинґера увійшов якийсь незнайомець. Двері й вікна стояли повідчинювані. Мухи тихо, чорно і сито приліпилися до розпечених сонцем стін, розспів учнів тік із відкритого дому в білий завулок. Раптом вони помітили в одвірку чужого чоловіка і замовкли. Дебора підвелася з ослінчика. Із другого кінця вулиці надбігла Міріям, ведучи міцною рукою хиткого Менухима. Мендель Зинґер став перед чужинцем і уважно його розглядав. То був якийсь незвичайний чоловік. На ньому був широченний чорний калабрійський капелюх, широкі, світлі, просторі штани, міцні жовті чоботи, а над його темно-зеленою сорочкою стягом маяла червоногаряча краватка. Не ворушачись, він сказав щось, мабуть, привітався, незнайомою мовою. Прозвучало це так, ніби в роті він тримав вишню. Зелені хвостики і так стирчали з кишень його сурдута. Його гладенька, дуже довга верхня губа поволі посунулася догори, як завіса, оголюючи міцні жовті зуби, що нагадували кінські. Діти засміялися, та й Мендель усміхнувся. Чужинець витягнув складеного подовгастого листа і прочитав адресу та ім’я Зинґерів у свій химерний спосіб, так, що всі знову засміялися. «Америка!» — сказав чоловік і вручив Менделю Зинґеру листа. Щасливий здогад сяйнув Менделеві й просвітлив його