Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

– Ви знайшли вудку? – запитав Петро Петрович. – Де саме?

«Біля самої води! Лежала… просто лежала на траві! – Анна Павлівна знову затремтіла. – Ніби її просто кинули! А його… немає! Нікого!

Громов записав. Вудка кинута. Не зламана, не потягнена у воду. Просто залишена. Як велосипед Галини. Як… ніби людина просто розчинилася в повітрі, залишивши свої речі.

– Будь-які сліди боротьби? Щось перевернуто? Бруд, подряпини? – запитав Громов, його голос був сухим і офіційним.

Анна Павлівна похитала головою. – Нічого! Нічого такого! Все… все було чисто! Наче він… просто пішов кудись!

Петро Петрович мовчав, дивлячись на Ліс, що підступав до річки. Його обличчя було непроникним, але Громов відчував напругу, що виходила від нього. Дільничний знову зіткнувся з тим самим. Відсутність слідів. Чистота, що лякала більше, ніж кров.

– Він був сам? Ніхто з ним не йшов? Ніхто не приходив до вас вчора ввечері? – продовжував Громов.

– Ні! Ніхто! Ми були самі! І він пішов сам! – запевнила Анна Павлівна.

– У нього були конфлікти? Борги? Можливо, він щось приховував? – Громов перейшов до стандартних питань, хоча вже знав, що відповіді, швидше за все, будуть такими ж, як у попередніх випадках.

– Які конфлікти?! Які борги?! – жінка здивовано подивилась на майора. – Ми тут тільки на вихідні приїжджали! У нас все добре! Федя… він такий спокійний, домашній… Ніколи ні з ким не сварився!

Громов відзначив для себе: жертва не місцева. Не вплетена в хитросплетіння сільських взаємин і таємниць. Це може бути як ускладненням, так і полегшенням. Можливо, мотив не в ньому, а в чомусь іншому? Або… це просто випадкова жертва? Мисливець вибирає будь-кого, хто опинився в неправильному місці в неправильний час?

– Петре Петровичу, – звернувся Громов до дільничного. – Покажіть місце, де знайшли вудку.

– Ходімо, – коротко кивнув Петро Петрович. Він обійняв за плечі Анну Павлівну. 

– Анно Павлівно, не хвилюйтесь. Ми зараз подивимося. Будемо шукати. Знайдемо вашого Федора Івановича. Ви йдіть у будинок, я попрошу сусідку побути з вами. 

Його тон був співчутливим, але втомленим. Він казав ці слова, бо мусив, але в його очах не було впевненості.

Вони пішли до річки. Стежка була вузькою, вела через густі кущі. Повітря стало вологішим, запахло річковою водою та… Лісом. Цей запах тепер не асоціювався зі свіжістю, а з чимось важким і зловісним.

Петро Петрович зупинився біля великої, старої верби, гілки якої схилялися майже до самої води. – Ось тут. Анна Павлівна сказала, вудка лежала ось тут, на цій траві».

Громов обережно підійшов до місця. На траві було прим'яте місце, ніби тут щось лежало. Нічого більше. Ні слідів ніг, ні ознак боротьби. Нічого, що б вказувало на насильство.

– Це неможливо, – пробурмотів Громов, дивлячись на ідеально чисту траву. – Людина не може просто… зникнути.

– Може, майоре, – тихо відповів Петро Петрович, дивлячись на темну воду річки, а потім на стіну Лісу. – Може.

Вони почали оглядати місцевість. Громов – методично, сантиметр за сантиметром, шукаючи будь-які невидимі оку сліди, використовуючи свої знання криміналістики. Петро Петрович – повільніше, уважніше, ніби прислухаючись не лише до звуків, а й до самого місця, до його «дихання».

– Жодного сліду на березі, – констатував Громов через деякий час, випрямляючись. – Ніби він прийшов сюди у невагомості.

– Він був тут, – сказав Петро Петрович, вказуючи на прим'яту траву. – Вудка була тут. Потім… щось сталося. І він зник.

– Він міг впасти у річку? – висунув версію Громов. – Сильна течія? Серцевий напад?

– Річка тут не глибока, майоре, – заперечив дільничний. – І течія слабка. Та й навіть якщо впав, тіло б десь винесло. Зачепилося б за корчі. Не зникло б без сліду.

– Але що могло його забрати? – Громов був збитий з пантелику. – Ні крику, ні боротьби? Нічого?

Петро Петрович сів на камінь біля води. Дістав цигарку. – Нічого, майоре. Як і з Василем. Як і з Галиною. Як і з Миколою. – Він запалив цигарку, дим тонкою цівкою піднявся в повітря. – Четвертий.

Цифра прозвучала як вирок. Четверта порожнеча в Заліссі.

– Це вже не просто зникнення, – сказав Громов, його голос став жорсткішим. – Це… це вже закономірність. Жахлива закономірність.

– Закономірність, – повторив Петро Петрович. – Так. Але яка? Ваш маніяк? Цей дачник… Він не місцевий. Він не вписується в жодні місцеві конфлікти чи таємниці, про які я знаю.

– Можливо, саме тому він і став жертвою, – припустив Громов. – Випадковою. Або тому, що його легше вистежити. Він не знає лісу так, як місцеві».

– Василь знав, – відрізав Петро Петрович. – Галина не знала, але вона була біля самого узлісся. Микола теж недалеко пішов. І цей дачник… Він був біля річки, не в глибині лісу.

Дільничний знову подивився на Ліс. Тепер він здавався ще більш гнітючим, ще більш мовчазним і спостерігаючим. – Це не випадковість, майоре. І це не про те, хто знає ліс, а хто ні. Це про… це про те, що Ліс обирає. Чи щось у ньому обирає.