Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

Розділ 6

Ранок після розмови про маніяків та мовчазний Ліс не приніс полегшення. Повітря в Заліссі стало ще щільнішим від страху, наче хтось викачав з нього кисень і закачав замість нього чистий, концентрований жах. Навіть сонце, що знову несміливо пробивалося крізь вікові крони Лісу, здавалося, не гріло, а лише висвітлювало нові відтінки цієї гнітючої атмосфери.

Майор Громов сидів у своєму тимчасовому лігві – пропахлому нафталіном номері над магазином, пив третю за годину каву з місцевої кав'ярні (тобто з термоса тітки Оксани) і намагався скласти докупи розрізнені пазли. Три зникнення. Жодних слідів. Відкидання дільничним версії маніяка. Натомість – якісь натяки на ожилі легенди та "щось" у лісі. Його раціональний мозок кипів від несприйняття, але відсутність будь-яких інших зачіпок не давала спокою.

Петро Петрович тим часом сидів у своєму кабінеті, дивився на вицвілу карту і відчував, як холодний піт стікає по спині. Він знав Залісся. Знав його вразливі місця, його маленькі таємниці. Але це… Це було щось нове. Щось, що ламає всі його уявлення про світ. Відсутність слідів – це було найстрашніше. Як ніби хтось чи щось просто стирало людей з реальності, як олівець стирає написи на папері.

Двері його кабінету відчинилися без стуку, і на порозі постала бліда, перелякана тітка Оксана. Її зазвичай говірливе обличчя було спотворене жахом. Вона ледве трималася на ногах.

– Петровичу! Господи! – її голос тремтів. – Знову… Знову зник!

Петро Петрович рвучко підвівся, перекидаючи стілець. Громов, що в цей момент саме заходив до кабінету, застиг на місці.

– Хто?! – вигукнув дільничий, у його голосі пролунала сталь, якої майор досі не чув. Втома відійшла на другий план, поступившись місцем холодному, тваринному передчуттю.

– Дачник! Приїжджий! Федір Іванович! – тітка Оксана заламувала руки. – Зник! Вчора ще був, розмовляв зі мною в магазині, хліб купував… А сьогодні його дружина прибігла – немає! Пішов ввечері до річки рибалити і… не повернувся!

Громов відчув, як по його шкірі пробігли мурашки. Четвертий. За місяць. Статистика, про яку говорив начальник, перестала бути абстракцією. Вона стала жахливою реальністю, що накривала це маленьке забуте Богом місце.

– Федір Іванович? Той, що з Києва? Що дачу купив біля старого млина? – Петро Петрович насупився. Він знав цього Федора Івановича. Тихий чоловік, приїжджав на вихідні з дружиною, садив квіти, ловив рибу. Не пиячив, не сварився, не мав конфліктів з місцевими. Ідеальна жертва.

– Так! Він! Його жінка, Анна Павлівна, плаче, несамовита! Каже, вудку його знайшла біля річки, а його… немає! Нікого! Ніби випарувався! – тітка Оксана знову схлипнула.

Петро Петрович і Громов перезирнулися. У погляді дільничного читалося: – Я ж казав. Це не маніяк. У погляді майора – холодний аналіз, що намагався перетравити нову інформацію. Приїжджий. Це змінювало справу. Не пов'язаний з місцевими таємницями? Чи, навпаки, його поява спровокувала щось?

– Де дружина? – спитав Петро Петрович, вже рухаючись до дверей. – У них на дачі?

– Так! Там! Я до вас одразу! – тітка Оксана кивнула, її обличчя все ще було білим як стіна.

– Ходімо, – кинув Громов, вже виходячи слідом за дільничним. Його аналітичний мозок працював на повну, намагаючись знайти хоч якусь зачіпку в цьому новому зникненні, яка б відрізнялася від попередніх. Приїжджий. Чужий у Заліссі. Можливо, це ключ?

Вони швидко йшли вулицею. Мешканці, побачивши їх, поспіхом ховалися за парканами. Страх вже не був просто шепотом, він читався в кожному погляді, в кожному жесті. Залісся перетворилося на місто-привид, де живі ховалися від невідомої загрози.

Дача Федора Івановича знаходилася на околиці, ближче до річки і, звісно ж, до Лісу. Невеликий охайний будинок, обсаджений квітами. Контраст між цією мирною картиною і жахливими новинами був разючим.

Біля будинку стояла жінка, приблизно років шістдесяти, у домашньому одязі, з розпатланим сивим волоссям. Анна Павлівна. Вона плакала, прикриваючи обличчя руками. Кілька сусідів стояли на відстані, злякано перешіптуючись і кидаючи тривожні погляди в бік річки та Лісу.

– Анно Павлівно, – Петро Петрович підійшов обережно, його зазвичай суворий голос був м'яким. – Це я, Петро Петрович. Розкажіть, що сталося.

Жінка підняла на нього сповнені сліз очі. Побачила Громова, чужого, в костюмі, і злякано здригнулася.

– Він… Він пішов… Петровичу! – вона говорила уривками, затинаючись від ридань. – Пішов вчора ввечері… Рибу ловити… Він так любив тут рибалити! Сказав, скоро повернеться! А я… я заснула… А вранці… немає! Його немає!

Громов, зберігаючи професійну стриманість, дістав блокнот. – Коли саме він пішов? О котрій?

– Годин… годині о сьомій вечора, – відповіла Анна Павлівна, намагаючись пригадати. – Було вже не зовсім світло… Він взяв вудку, відро… І пішов до річки. Це недалеко… Ось туди, – вона показала тремтячою рукою в бік, де серед дерев виднілася срібляста смужка річки.

– Він говорив, куди саме йде? Яке місце на річці? – запитав Громов.

– Та він завжди ходив до своєї улюбленої… там, де верба велика схилилася над водою… – жінка витирала сльози. – Він сказав, там риба добре клює…

Петро Петрович і Громов перезирнулися. Велика верба над водою… Десь вони це вже чули. Чи бачили.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍