Андрій Касьянюк - Химерники. Влада народу, Андрій Касьянюк

– Пане… – Мирослав затягнувся, гарячково продумуючи ситуацію: Орлик перемовник, і має недоторканість дипломатичну, ще й репутаційну та вікову, тому може легко відмовитися від виправи без шкоди для честі. А добитися згоди на виправу, вивівши таку досвідчену людину з себе… це малоймовірно.

Митрополит прокручував думки раз за разом, і не знаходив вирішення. Що йому робити: взятися за справу, та, ймовірніше, провалити її, чи відмовити гетьману, коли тому задум до вподоби?

– Пане, – пауза затягувалася, тож митрополит вирішив сказати як є: – Орлик має особливий статус. А ще він старий, і хитрий… тож я не впевнений, що ми зможемо вивести його на виправу, гетьмане.

– Трясця! – незадоволено гаркнув Єрмак Вишневецький. – Хоча… – вовкулака повільно облизав ранку на губі, – знаєш, я сам викликаю його, та сам вб’ю. Давно я цього не робив.

Митрополит прирозплющив рота, та потім заплющив його, і мовчки кивнув. А генеральний обозний, що до цього не брав участі в обговоренні підступу, поморщився.

– Що, Вороне, тобі не подобаються мої методи? – з ледь чутними нотками загрози спитав гетьман.

Генеральний обозний був вже сімдесятип’ятирічним стариком, проте також він був характерником; та найбільшою його силою було те, що Ворон полководець, що вдало громив загарбників під час визвольної війни, та не боявся, мабуть, навіть чорта.

– Ні, – обозний спокійно хитнув головою, – не подобаються. Але, якщо ви вважаєте, що так треба, то нехай, – друга людина в Гетьманщині самоусунулася від цього питання.

Товмач невесело хмикнув. Опустив свою сиву голову.

Пилипу було шістдесят шість років. Він був високим, широкоплечим, але м’язи підсохли, а живіт, та й він сам, трохи округлилися. Бо останній десяток років козак махав не шаблею, а язиком; бо ним він міг зробити більше, ніж шаблею – вік брав своє… і герой визвольної війни переставав бути бійцем.

– Ми нічого поганого не робимо, – зрештою відповів Пилип своєму молодшому товаришу. – Ми просто є. Те, що в нас людям краще жити, тож місцеві їдуть до нас – це наша провина?

Січовик похитав головою. А потім подивився на чергову халупу, що покосилася не тільки парканом, але й собою, та сказав:

– Місцеві мають самі розв'язувати свої проблеми.

Пилип сказав те, що було у нього на серці, а коли його розум збагнув зміст фрази… літній чоловік знов, вкотре невесело хмикнув.

Свої проблеми місцеві мають розв'язувати, але їм треба допомогти. Бо самі вони чогось сидять без дій, нібито у Христа за пазухою. А не у Вишневецького.

Тому в Орлика багато праці у столиці: він зустрінеться з поштовхачами, котрі є голосниками народу, з мануфактурниками, котрі скаржаться на високі податки, та безліччю інших незадоволених, котрих у столиці не бракує. А от чого бракує, так це часу. В дорозі траплялися певні затримки, ще й перед самою столицею їм зустрінулися, так би мовити, люди, що опустилися до рішення пограбувати інших вкраїнців… через це все вони затрималися десь на день, і до святкування обійти всіх він просто не встигне.

Втім, у Пилипа ще буде завтрашній день.

Та не дивлячись на це, старий герой визвольної війни докладе усього себе вже сьогодні, немов це його останній день.

Пилип обійде всіх кого зможе, та обов’язково знайде сміливих незадоволених.