Сергій Оріанець - Леонід. Народження легенди, Сергій Оріанець

Розділ 7. «Крила Перемоги»

Леонід годинами проводив із інженерами за кресленнями, його пальці гуділи від пергаментів, а вечорами він ішов на узбережжя, де верф гуділа, мов живий організм. Сонячні промені відблискували на воді, освітлюючи місце, де народжувалися «Крила Перемоги». Повітря було просякнуте ароматом свіжої деревини, смоли й солоного бризу, а піт на обличчях робітників виблискував, мов свідчення їхньої віри в царя. Одного вечора, коли сутінки лягли на берег, робітники зібралися біля вогнища, їхні грубі сорочки пахли пилом і працею. Вони заспівали стару морську пісню про кораблі, що борознять океани, їхні голоси, хриплі, але щирі, гуділи в темряві. Леонід, не стримавшись, приєднався, і робітники заусміхалися, побачивши царя серед своїх, його голос зливався з їхніми, ніби він був одним із них.

На верфі дюжини чоловіків працювали злагоджено, мов єдиний механізм. Молотки вбивали цвяхи в міцний дуб, пилки різали дошки, створюючи симфонію праці. У центрі лежав кіль «Крил Перемоги» — дубова балка, що стала хребтом судна. Ребра каркаса росли, мов кістки велетня, а палуба вкривалася дошками, що пахли лісом. Щогли здіймалися, мов стовпи, що тримають небо, а різьблений ніс у вигляді орла, що розправляє крила, обіцяв приборкати бурі. Молоді підмайстри, із широко розплющеними очима, стежили за майстрами, мріючи про день, коли самі будуватимуть кораблі, що понесуть славу імперії.

Коли «Крила Перемоги» були готові, їх спустили на воду в урочистій атмосфері. Тисячі людей зібралися на березі, їхні вигуки змішувалися з музикою рогів, а біла піна гуділа, коли судно плавно ковзнуло по воді. Леонід стояв на причалі, його серце билося в унісон із хвилями, а амулет із оленем холодив груди. «Це мої крила: але куди вони мене понесуть?» — подумав він.

Солоне повітря й гул порту вітали капітана Моргана, коли він ступив на причал, його сивіюча борода гуділа на вітрі, а очі, що бачили більше бур, ніж спокійних днів, дивилися на «Крила Перемоги». Для нього корабель був не просто деревом і металом: він був живим, із серцем, що б’ється в команді. Морган згадував слова Леоніда: «Ти тримаєш його серце», — і відчув тягар, що змішувався з гордістю. «Цар довірив мені свою долю, — думав він. — Я не підведу».

Перші дні він провів у тавернах і на пристанях, де пахло рибою й смолою, шукаючи тих, чиї душі кликало море. Кожен моряк був історією: старий Томас із пронизливими очима, що обіцяв знайти шлях у найлютішу негоду; Алонсо, молодий і запальний, чия мрія — обплисти світ; Етьєн, тихий штурман, чиї пальці читали морські карти, мов поезію. Їхні причини приєднатися були різними — пригоди, багатство, спокута, — але любов до моря текла в їхніх жилах, як у Моргана. Він годинами слухав їхні розповіді про шторми й скарби, перевіряючи не лише навички, а й серця.

Були невдачі: одні відмовлялися, налякані чутками про далеку подорож, інші не витримували його пильного погляду. Але Морган не здавався. Коли команда зібралася на палубі «Крил Перемоги», він відчув, що це не просто люди: це сім’я, зшита з різних історій, але об’єднана однією мрією. Вони були грубі й ніжні, гарячі й холоднокровні, але їхні очі горіли, як у царя, що стояв перед ними.

Перші кроки в морі випробовували всіх. Хвилі гойдали «Крила Перемоги», наче іграшку, а команда вчилася діяти разом. Томас сперечався з Алонсо про курс, Етьєн мовчки виправляв їхні помилки, а Морган, стоячи на містку, вчив їх слухати море. Були моменти розчарування, коли мотузки рвалися, а вітрила тріпотіли безладно. Але з кожним днем вони ставали згуртованішими, і море, що спочатку кидало виклик, почало визнавати їхню силу.

Леонід стояв на носі, стискаючи кинджал із орлом і амулет із оленем. Карта Люция, захована в шкіряному футлярі, гуділа в його думках. Її руни, що світилися в палаці, не давали спокою. «Ключ влади чи прокляття?» — шепотів він, згадуючи пророцтво Єноха про острів у тумані й тінь, що йде за ним. Його серце калатало, але відступити він не міг. Не після всього, що здолав — від дитячих ігор із Вероном до палацу, що став храмом його мрій. «Крила Перемоги» несли його до острова, де чекала доля, але тінь Люция, його холодна посмішка й багряний перстень гуділи в пам’яті, мов попередження. Що чекає попереду — слава чи прірва? Відповідь ховалася в млі, куди пливли «Крила Перемоги».

На шостий день море, що шепотіло обіцянки пригод, обернулося ворогом. Небо стало чорним, мов розлите чорнило, хмари, важкі й низькі, гуділи громом, а вітер завивав, наче хор демонів. Буря налетіла, мов звір, що вирвався з клітки, і «Крила Перемоги» затанцювали на хвилях, що здіймалися, мов стіни. Дошки скрипіли, благаючи пощади, блискавки різали небо, освітлюючи море, що кипіло піною, мов кров дракона. Дощ хльостав по обличчю, мов батіг, сіль пекла очі, а солона вода заливала палубу, змиваючи все, що не було закріплено. Леонід, тримаючись за поручні, відчував, як серце калатає, ніби в дитинстві, коли він слухав суперечки матері й батька. Олімпія шепотіла: «Йди до перемог», а Філіп радив: «Будь мудрим, зміцни те, що маєш». «Чи правильний мій шлях? — думав він, стискаючи амулет із оленем, що холодив груди. — Це не просто буря: випробування богів… або щось гірше».

Морган, прив’язавши себе до штурвала, кричав крізь ревіння бурі:

— Томасе, закріпи вітрила! Алонсо, тримай ніс до хвилі! Етьєне, шукай курс!

Команда кинулася виконувати накази, але страх блищав у їхніх очах. Томас, чіпляючись за мотузки, ледь не злетів за борт, коли хвиля вдарила в корабель, його руки тремтіли, а губи шепотіли ім’я давно втраченої сестри. Алонсо, хриплячи, тримав штурвал разом із Морганом, його обличчя було блідим, ніби згадуючи бурю, що забрала його брата. Етьєн, тримаючи карту, намагався розгледіти щось у темряві, його пальці, що читали зорі, гуділи від холоду, а очі бачили щось більше, ніж море. Леонід дивився, як стихія прагне їх поглинути, і згадав посмішку Люция: «Повернення назад не буде». «Що ти знав?» — подумав він, його рука стиснула кинджал, а слова Єноха про тінь гуділи в голові.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍