Сергій Оріанець - Леонід. Народження легенди, Сергій Оріанець

«Леонід: Народження легенди» — захоплива епічна сага про юного героя, призначеного для величі. Народжений у ніч, коли блискавка спалила храм, Леонід зростає під тягарем пророцтва, яке обіцяє йому імперію, але за яку ціну? Від дитячих ігор до кривавих битв, він шукає ключ до влади, що може зробити його володарем світу — або знищити все, за що він боровся. Загадковий торговець Люций, острів у тумані й тіні, що шепочуть про його долю, затягують Леоніда у вир небезпек. Чи стане він легендою, чи його слава обернеться прокляттям? Відкрийте першу частину великої історії, де кожен вибір — це крок до богів… або до прірви.

Розділ 1. Син бурі

У ніч, коли народився Леонід, небо розколола блискавка, і старий храм на пагорбі спалахнув, мов смолоскип. Олімпія, ще слабка після пологів, тримала немовля, відчуваючи, як його серце б’ється проти її грудей. Вона дивилася у вікно палацу, де вогонь пожирав священні стіни, а попіл, змішаний із дощем, осідав на її золотій сукні. «Це знак: мій син народжений для величі», — прошепотіла вона, її голос тремтів від благоговіння й страху.

Жрець Єнох стояв поруч, його очі, глибокі, мов гірські озера, відбивали полум’я. Він нахилився до колиски, де лежав Леонід, і торкнувся його чола тремтячими пальцями. «Боги промовили, — сказав він тихо, ніби боячись розбудити дитину. — Цей хлопчик — син бурі, його ім’я гримить у зорях». Олімпія стиснула руку Єноха, її очі палали. «Він об’єднає народи, — мовила вона. — Я зроблю його таким».

Унизу, в долині, люд збирався біля палацу, їхні голоси зливалися з гуркотом грому. Вони співали пісень, ще не знаючи імені немовляти, але відчуваючи, що ця ніч змінить їхні долі. «Обраний прийшов!» — лунало в темряві, і Олімпія всміхнулася, хоч у грудях гуділа тривога. Вона знала, що велич має ціну, і молилася, щоб її син був готовий її заплатити.

Філіп, її чоловік, стояв осторонь, у тіні колони. Його проста туніка контрастувала з її золотими шатами, а погляд був важким, мов камінь. «Знак богів чи їхня кара?» — запитав він, і його голос різав повітря, мов клинок. Олімпія не відповіла, лише притисла Леоніда сильніше. Вона бачила в синові не лише дитину, а й мрію — імперію, що розкинеться від моря до гір. Але в ту мить, коли грім стих, а дощ заливав згарище храму, вона відчула холод: чи не стане її любов до сина його прокляттям?

Роки минали, і Леонід зростав у тіні пророцтва, що гуділо над ним, мов відлуння тієї бурі. Олімпія щоночі розповідала йому легенди про героїв, чиї імена не вмирали, і про далекі землі, де піски шепотіли таємниці, а море співало пісні. Її голос, м’який, але владний, запалював у його серці вогник — мрію стати більшим, ніж просто син царя. Але коли він шукав погляд Філіпа, бачив лише мовчання. Батько уникав слів про долю, лише клав руку на плече й казав: «Будь собою, хлопче». Ця тиша ранила Леоніда, ніби він був негідний знаку богів, про який шепотіли всі.

Пісні люду, що лунали в долині, стали його колисковими. «Обраний, обраний», — співали вони, і малий Леонід, ховаючись за гобеленами палацу, слухав із калатливим серцем. Він уявляв себе на чолі армій, із мечем, що дзвенить, мов гімн, але щоночі прокидався від страху: а що, якщо він не виправдає їхньої віри? Єнох, із його тихим голосом і очима, що бачили зорі, навчав його: «Доля — це не тягар, а шлях. Але ти мусиш знайти його сам». Ці слова западали в душу, але лишали питання: ким він стане?

Коли Леоніду виповнилося сім, до палацу запросили найкращих учителів царства. Вони відкривали йому світ: поезію, що змушувала груди стискатися від захвату; трави, що повертали життя; числа, що тримали світ у рівновазі; мистецтво війни, де кожен крок вирішував долю. Леонід слухав, його очі блищали, мов зірки, а питання роїлися в голові, наче бджоли в саду. «Чому зорі рухаються?» — питав він астронома, вказуючи на мерехтливе небо над палацом. «Як клинок може переписати долю народу?» — допитувався в історика, уявляючи себе незламним воїном без страху. Але найбільше його манили розповіді про далекі землі — про криваво-червоні пустелі Ефіри, де пісок співає під ногами; про кришталеві архіпелаги Океанії, де вночі світиться вода; про загублені міста на хребтах гір, що дихають туманом; про ліси, де дерева шепочуть імена тих, хто наважився їх підкорити. «Я побачу їх усі», — шепотів він, стоячи на балконі, де солоний вітер доносив запах моря. Ці мрії, що горіли в його душі, стали насінням, з якого зросли його майбутні завоювання.

Одного вечора, коли йому було дев’ять, Леонід прокрався до палацової бібліотеки. Повітря пахло старим пергаментом і воском свічок, а тіні від ліхтаря танцювали на стелі, розписаній сценами легенд. Його серце калатало — не лише від страху, що варта його спіймає, а й від передчуття. Полиці гнулися під вагою фоліантів, і хлопчик, тримаючи тремтячий ліхтар, знайшов манускрипт, оздоблений золотими літерами. Це була хроніка царя, що об’єднав розрізнені племена. «Його ім’я живе вічно», — прочитав Леонід, і його подих став швидшим. Він уявив себе на чолі армій, із мечем, що співає, і народом, що славить його ім’я. «Чи моє ім’я гримить у віках?» — прошепотів він, гортаючи сторінки до світанку.

Варта знайшла його, коли перші промені сонця пробилися крізь високі вікна. Старий бібліотекар із сивою бородою лагідно дорікнув: «Тобі ще рано читати такі книги, юний принце. Але твоя жага знань… вона обіцяє велике». Леонід усміхнувся, але в душі відчув холод. Він знав, що кожне питання, кожна мрія наближає його до долі, яку бачила мати, і до ціни, про яку шепотів Єнох.

У дванадцять років Леонід уже не просто грав у війну — він командував, наче народжений для цього. На луках за палацом, де трава пахла літом, а бджоли гуділи в золотому світлі, він збирав хлопців із царства, його голос дзвенів, мов дзвін, коли він роздавав ролі полководців і воїнів. У його очах горів вогонь — той самий, що запалила Олімпія, розповідаючи про героїв, чиї імена гримлять у віках. Але в глибині душі, де ховався страх, він шепотів собі: «Я мушу бути гідним. Мушу».

Його найкращий друг, Верон, худорлявий хлопець із веснянками, що розсипалися по обличчю, мов зірки, завжди був поруч. Його сміх, дзвінкий, як дзвіночки, розливався луками, але в очах ховалася обережність. Верон не любив ризикувати, та коли Леонід кликав, він ішов за ним, хоч серце тремтіло. «Ти мій брат, — казав він, усміхаючись. — Куди ти, туди й я». Але щоразу, коли Леонід кидався вперед, Верон відчував холод: чи не загубиться він у тіні друга?

Ввечорі, коли сонце хилилося до заходу, фарбуючи небо багрянцем, вони вдвох вигадали нову гру — штурм уявної фортеці. Хлопці цілий день тягали гілки й каміння, сперечаючись, де поставити «стіни», доки споруда не виросла, крива й хитка, але в очах Леоніда — велична, мов цитадель. Вона стояла на краю лугу, де трава обривалася в неглибоку прірву, порослу колючим чагарником. Леонід стояв перед фортецею, тримаючи дерев’яний меч, його волосся гуділо на вітрі, а груди здіймалися від захвату. «Вероне, вперед! — крикнув він, його голос різав повітря. — Ми візьмемо вежу, і слава буде наша!»

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍