Сергій Оріанець - Леонід. Народження легенди, Сергій Оріанець

Верон, ховаючись за крислатим дубом, похитав головою. Його пальці стискали край туніки, а погляд блукав по гострих каменях унизу. «А якщо ми впадемо? — тихо запитав він. — Там же прірва… Може, краще обійти?»

Леонід насупився, його очі спалахнули, мов блискавка, що спалила храм у ніч його народження. «Слабкість — це смерть, Вероне! — відрізав він. — Герої не обходять, вони йдуть крізь бурю!» Слова вирвалися різко, але в глибині душі він відчув укол: чи не надто жорстоко? Та він відігнав сумнів. Мати казала, що герої не вагаються, і він не міг дозволити собі бути меншим.

Захоплений уявою, Леонід кинувся до фортеці, його дерев’яний меч виблискував у променях сонця. Він видерся на найвищу «вежу» — хиткий стос гілок, не слухаючи тріску під ногами. «Я перший!» — крикнув він, сміючись, але самовпевненість зіграла злий жарт. Гілка під ним хруснула, і він втратив рівновагу, падаючи до краю прірви. Його руки гарячково хапалися за повітря, а серце стиснулося від жаху, коли він побачив колючки внизу. «Ні!» — вирвалося з горла, але в ту мить Верон, забувши про страх, кинувся вперед. Його худі руки вчепилися в туніку Леоніда, і він із усіх сил потягнув друга назад, падаючи разом із ним на траву.

Обидва важко дихали, їхні груди здіймалися, а очі блищали від пережитого. Леонід глянув на Верона, його самовпевненість розтанула, змінившись вдячністю. «Ти… ти мене врятував», — прошепотів він, його голос тремтів. Верон усміхнувся, його веснянки здригнулися. «Хтось же мусить за тобою приглядати», — відповів він, але в його очах промайнула гордість.

Та гра не закінчилася. Верон, натхненний, побіг до фортеці, але його обережність підвела: гілка під ним тріснула, і він упав, роздерши коліно об камінь. Він скрикнув, стискаючи ногу, а кров текла по шкірі. Леонід миттю кинувся до нього, його дерев’яний меч гупнув на землю. «Тримайся!» — крикнув він, допомагаючи другу встати, його руки тремтіли від хвилювання. Він обережно підтримав Верона, відчуваючи провину за свої різкі слова.

— Ти молодець, — сказав Леонід, його голос пом’якшав, але в ньому чувся легкий докір. — Але наступного разу не вагайся.

Верон кивнув, але в його очах промайнула тінь. «Чому тобі завжди треба бути першим?» — подумав він, дивлячись на друга, чиє обличчя сяяло від перемоги. Він промовчав, боячись, що слова зруйнують їхню дружбу, але в грудях оселився холод. Леонід цього не помітив — він уже дивився на фортецю, уявляючи справжні стіни й армії, що йдуть за ним.

Того вечора вони сиділи біля струмка, де вода дзюрчала, відбиваючи останні промені сонця. Леонід, жуючи стеблину, поділився мрією, його голос був тихим, але палким: «Одного дня я поведу армію, Вероне. Справжню, не з гілок і каміння. І ти будеш моїм першим полководцем».

Верон усміхнувся, його веснянки здригнулися, і цього разу його серце зігріла теплота. Він згадав, як урятував Леоніда, і як той кинувся йому на допомогу. «Може, я й не герой, — подумав він, дивлячись на зорі, що спалахували в небі, — але ми разом». Він глянув на Леоніда, чиї очі горіли, мов факели, і тихо сказав: «Я з тобою, брате. Завжди». І в ту мить відчув: їхні шляхи, попри всі сумніви, уже сплелися назавжди — мов склепіння муру, зведеного з надії й сумнівів, що встояв під вагою їхніх мрій.