Сергій Оріанець - Леонід. Народження легенди, Сергій Оріанець

Раптом Етьєн закричав, його голос пробився крізь грім:

— Царе, компас зламався! Стрілка крутиться, наче одержима!

Леонід підбіг до нього і в тьмяному світлі ліхтаря побачив, як компас гудить, а стрілка гойдається безладно. Він торкнувся футляра з картою, і той обпік пальці, наче розпечене вугілля. Руни на тканині пульсували в унісон із блискавками, а з футляра просочився тонкий струмінь диму, що звивався, мов змії. «Люций, — промайнуло в голові. — Ти знав».

У цей момент гігантська хвиля вдарила в борт, і крик Алонсо розірвав повітря. Хлопець повис на мотузці, його ноги гойдалися над киплячою безоднею, а очі блищали жахом. Леонід, не вагаючись, кинувся до нього, хапаючи мотузку разом із Томасом. Їхні руки тремтіли, але вони витягли Алонсо на палубу, де він, кашляючи, впав на дошки, його груди здіймалися від солоної води.

— Тримайся, брате! — крикнув Леонід, його голос гудів над ревом бурі. — Ми не здамося!

Алонсо кивнув, але в його очах блищав жах. Етьєн, вказуючи на спалахи в небі, прошепотів:

— Царе, ці спалахи схожі на руни… вони горять… вони вказують туди, — він показав у серце бурі, де небо розколювалося багряними блискавками.

Раптово буря стихла, наче хтось вимкнув вітер. Тиша, що настала, була страшнішою за грім, і на «Крила Перемоги» опустився густий туман, такий щільний, що палуба зникала за крок. Повітря стало важким, просякнутим запахом заліза й попелу, а навколо корабля спалахнуло нетипове сяйво — блідо-зелене, з багряними прожилками, що пульсувало, мов серце чудовиська. Воно танцювало на хвилях, відкидаючи тіні, що звивалися, наче живі, і шепотіли голосами, що здавалися знайомими — чи не був це голос Люция? Команда завмерла, стискаючи зброю, а Морган, тримаючи штурвал, прохрипів:

— Це не туман, царе. Це… щось інше. Море кричить, але я не чую слів.

Леонід ступив до носа корабля, відчуваючи, як амулет із оленем пульсує жаром на грудях, а кинджал із орлом легенько тремтить у руці — мов передчуває зустріч із незбагненним. Із туману виринула скеляста стіна, чорна, як обвуглений кістяк гіганта, з піками, гострими, немов зуби древнього дракона. На її вершині здіймалися руїни, подібні до забутого Олімпу — загубленого у віках храму, огорнутого багряним сяйвом, що пульсувало, мов серце живої істоти.

З руїн линув шепіт, крижаний, пронизливий, що змушував душу здригатися:
— Ключ чекає.

Сяйво спалахнуло сильніше, засліплюючи зір, і з нього виринули тіні — високі, химерні постаті з багряними очима, що горіли, мов розпечене вугілля. Вони дивилися прямо на нього, не ворушачись, немов чекали. Леонід відчув, як повітря навколо стало густим, а серце закалатало швидше від передчуття невідомого.

Одна з тіней, вища за інших, простягнула руку. Її риси — суворі, холодні — були тривожно знайомими. У цій усмішці, напівзгаслій іронії, Леонід упізнав Люция.

Серце стислося — холод накотився хвилею, мовби перстень торговця спалахнув просто в тумані, нагадуючи про угоду, якої він ще не усвідомив.

Голос, низький і пронизливий, розітнув тишу, чи то в його голові, чи з туману:

— Сину бурі, ключ чекає. Але ціна — твоя душа. Ти готовий?

Леонід відчув, як серце стискається, а думки розривалися між страхом і рішучістю. «Це те, про що попереджав Єнох: тінь, що йде за мною», — подумав він. Він згадав слова Люция: «Повернення назад уже не буде». Але в його душі спалахнули голоси батьків. Олімпія шепотіла: «Йди до перемог, сину бурі, стань володарем світу». Філіп радив: «Будь мудрим, зміцни те, що маєш, не гонися за привидами». «Чи правильний мій вибір? — думав він, стискаючи кулаки, аж кісточки побіліли. — Чи мав я прислухатися до батька, дати лад імперії, а не бігти за картою Люция?» Але обличчя матері, її вогняні очі, і пророцтво Єноха гуділи сильніше: «Ти призначений для величі». Він не міг відступити — не після всього, що здолав, від дитячих мрій до палацу, що став храмом його амбіцій.

Раптом сяйво перед островом спалахнуло, і саме море, здавалося, розкололося надвоє, мов небо впало у воду. Простір затремтів, і в ньому розчахнувся портал — розрив у реальності, схожий на відкрите пульсуюче серце світу, з якого виривалися багряні та зелені вихори, що крутилися в шаленому танці, мов полум’я й отрута, змішані в одній чаші. Із цього зяючого розлому линув хор тисяч голосів — шепіт, зойки, крик, благання — усе водночас, усе розірване в часі.

У самому осерді порталу танцювали тіні. Їхні очі, яскраво-багряні, мов розпечене каміння на персні Люция, горіли, вивчаючи корабель. Холод, що линув звідти, був не просто вітром — він проникав під шкіру, стискав груди, рвав душу зсередини. Час і простір навколо здригнулися.

Команда застигла на палубі, наче зачарована. Обличчя зблідли, очі розширилися в первісному жахові. Ніхто не рухався, ніхто не говорив — тільки вітер і далекі голоси з безодні.

Томас стиснув меч так, що пальці побіліли, і нарешті хрипко вимовив:
— Це не море… це смерть!
Його руки тремтіли, зраджуючи пам’ять про старі розповіді — про кораблі, що зникали без сліду, про води, в яких губилися душі.

Алонсо, ще кашляючи після бурі, ледве чутно прошепотів:
— Боги покинули нас… Це прокляття…
Його погляд тремтів від паніки — тієї самої, яку він пережив, коли море поглинуло його брата. У його очах жевріла буря, що ніколи не вщухала.

Етьєн стискав карту, що почала диміти й обпікала йому пальці, наче жива. Його голос був зірваний і тремтів, але слова вирвалися самі:
— Руни… вони співають… вони кличуть нас туди…
Його обличчя, бліде, мов місяць, світилося жахом — немов він дивився не на пергамент, а на свою власну приреченість.

Морган, чиї руки вросли в штурвал, з останніх сил утримував корабель на курсі. У його очах вирував страх, але ще сильніше — рішучість.
— Царе, це не наш світ… — прохрипів він. — Але я не кину штурвал.
Його погляд, повен запитання й надії, зустрівся з очима Леоніда, шукаючи відповіді.