П'єр Адо - Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи

(у стоїчному сенсі) життя рослин, Філон, щойно мова заходить про екзегезу Біблії, починає розуміти під цим словом приховану реальність чи істину, яку потрібно знайти за буквальним розумінням за допомогою алегорії, бо ця реальність чи істина є безтілесною та, зрештою, божественною[157]. Наприклад, імена патріархів — Авраам, Ісаак та Яків — відсилають до «неявної реальності (phusis), набагато вищої за реальність чуттєвих об’єктів»[158], адже для Філона ці персонажі в алегоричний спосіб відповідають трьом основоположним елементам, які становлять доброчесність, що ними є вроджені схильності, теоретичне навчання та практичні вправи. Втім він каже про це прямо:

Сказане [у Біблії], не обмежується буквальним та наочним поясненням, а здається дає змогу зрозуміти якусь реальність (phusis), що її натовпу дуже важко пізнати, реальність, яку визнають ті, хто надає умосяжному перевагу над чуттєвим і здатен бачити[159].

Тут можна було б навіть перекласти phusis як «сенс» в опозиції до буквального значення. «Реальність» — це істинний «сенс». Аналогічний перехід маємо у латині, де слово res, яке означає «річ», «реальність», може також у деяких контекстах означати істинне значення слова[160]. Як би там не було, у перспективі алегоричної екзегези phusis швидше відповідає якомусь концептуальному змісту та якійсь безтілесній реальності. Протиставляючи sômata — тіла, pragmata — під цим терміном він має на увазі безтілесні реальності[161], — Філон вважає, що лише той здатен практикувати алегорію, «хто здатен розглядати безтілесні реальності (pragmata) окремо від тіл та в їхній оголеності». Можна припустити, що для Філона «природа» любить приховуватися, бо вона неприступна органам чуття, бо вона міститься у просторій царині безтілесного — від психічних реальностей до божественної реальності, а смертним її дуже важко пізнати.

Отже, Філонова алегорія дуже відрізняється від стоїчної. Якщо стоїчна алегорія виявляє, що міфи відповідають тілесним реальностям, тобто живим й одухотвореним, Філонова алегорія виявляє у біблійному тексті безтілесні реальності. Вона, таким чином, має платонівську інспірацію та анонсує алегорію неоплатоніків. Додамо, що цей рух думки від чуттєвого до умосяжного при прочитанні священного тексту є також духовною вправою, яку намагаються здійснювати християни, читаючи Біблію.

5

«Природа любить загортатися».

Міфічні та тілесні форми

Афоризм Геракліта знову цитуватимуть починаючи з кінця III ст. після Р.Х. Порфирій, учень Плотина, посилатиметься на нього, щоб виправдати вжиток міфу у «Тімеї» Платона, а також у спосіб, який здається нам парадоксальним, проте цілком зрозумілий з огляду на Порфирія, — для того, щоб захистити ритуали язичницької релігії. Гераклітова сентенція буде слугувати також апології язичництва у імператора Юліана та філософа Фемістія.

1. Міфічна фізика «Тімея» Платона та епікурейська критика

У «Тімеї» Платон запропонував «правдоподібну», а отже невизначену фізику, яка вводила, зокрема, міфічний образ бога-ремісника. Епікур та епікурейці одностайно виступили проти такого використання міфу у науці про природу. На їхню думку, воно несумісне одночасно з божественною величчю, адже виходило, що бог переймається створенням та організацією світу, та з науковою ясністю, якої потребувала душа, щоб віднайти мир завдяки вивченню physiologia.

Порфирій нагадує нам з цієї нагоди адресовану платонікам[162] критику Колота, який був учнем Епікура. Колот дорікав Платону, що той без жодних вагань подавав у формі міфічної розповіді речі, які стосувалися фізичної науки. Той, хто викладає наукову істину, каже він, не повинен вдаватися до хитрощів брехні. Чи не критикував сам Платон у «Державі» міфічні вигадки поетів, ті байки, які викликають страх смерті? І чи не викликає своєю чергою міф Ера, яким завершується діалог і який переповідає далекі мандри душі після смерті, подібні жахи? А тим, хто каже, що міфи є образною манерою висловлюватися, пристосованою до потреб простих людей, тоді як мудреці знаходять у них матеріал для розмірковувань, потрібно відповісти, що простак не розуміє міфів, а мудрець їх не потребує. Отже, міфи є непотрібними та небезпечними. Ми впізнаємо тут критику використання міфів у філософії, започатковану Епікуром, який не приймав ні «Тімея» Платона, ні алегоричного пояснення стоїків, ні, назагал, ідеї корисності алегоричної екзегези традиційних чи придуманих міфів для фізичної науки[163].

2. Природа любить загортатися, оскільки вона є нижчою реальністю

Відповідь Порфирія на закиди Колота є надзвичайно цікавою, вона відкриває спосіб, у який платоніки виправдовували «міфічну» фізику «Тімея» в ім’я певної створеної ними ідеї Природи.

Насамперед, Платон ніколи не змішував філософію та міфічну думку. На думку платоніків, стверджує Порфирій, філософія приймає далеко не всі міфи. Проте з іншого боку, вся філософія не приймає міфів. Порфирій намагається встановити, таким чином, два поділи, один у міфах, інший у філософії, щоб показати, що це тільки одна частина філософії — «теологічна фізика», про яку йшлося у попередньому розділі, приймає міфічний виклад, і що тільки одна категорія міфів — казкові оповіді, сумісна з цією частиною філософії.

Філософія приймає не будь-який міф, не будь-яку байку, хоча, зрозуміло, міф чи байка завжди є хибним дискурсом. Існують хибні дискурси, придумані тільки для задоволення слухача, як наприклад комедії чи романи, які зовсім не закликають до чеснот. Існують також хибні дискурси, які можуть мати певну повчальну цінність[164]. Перший різновид байок філософія, без сумнівів, відкидає.

Поміж міфів другої категорії можна виділити власне байки, як наприклад байки Езопа, та казкові розповіді. Власне байки не задовольняються запозиченням придуманої та оманливої форми, в них сама розповідь сплетена з брехні. Отже, вони також виключені з галузі філософії. Натомість казкові оповіді кажуть щось істинне під покровом вимислу. Йдеться, наприклад, про розповіді Гесіода та Орфея про генеалогії та діяння богів, про ритуали містерій або про те, що називають піфагорійськими символами. Порфирій у такий спосіб об’єднує теогонії, релігійні церемонії та піфагорійські символи (akousmata). Ці akousmata були архаїчними табу, що стали незрозумілими, наприклад: «Не переступати терези, не їсти серця, не сідати на мірило»[165]. Вони здавна перетворилися на предмет алегоричних інтерпретацій, які перейняли свого часу неоплатоніки. Зрештою, Порфирій стверджує, що вся ця сукупність міфів, об’єднана назвою «казкових оповідей» повідомляє істину під покровом