Ханна Кір - За моїм щитом, Ханна Кір

Розділ 5

— Дядьку, тобі немає чим зайнятись?

Карім у помʼятій білій сорочці сперся на огорожу і дивився на мене з хитрою посмішкою. Дядьком він називав мене лише тоді, коли хотів підколоти або втнути якусь дурість. Принц був для мене як молодший брат — такий же бешкетний, дурнуватий, але улюблений. Та незважаючи на його легкий норов, я б міг довірити цьому хлопцю своє життя. Ми росли разом і я знав, який він буває у моменти відповідальності.

— Ти давно по шапці не отримував, малий? — я підколов у відповідь і кинув Каріму меч. Той хвацько його впіймав і перескочив через огорожу.

Карім був молодшим за мене на три роки — тому я з раннього дитинства відчував до нього не лише братерську любов, але й беззаперечну відповідальність. І коли Терон оголосив війну… 

Мати думала, що я втік з дому через брак любові. Батько — що через брак ременя. Дядько-король думав, що через бажання стати чоловіком. Насправді я втік, щоб захистити найдорожче — свого названого молодшого брата, якому щойно виповнилось одинадцять.

І коли він знайшов своє істинне кохання — я був щасливий за нього, як ніколи за себе не був. І як ніколи не буду.

Говорять, що якщо ти не знайшов свою долю до двадцяти пʼяти — подальші шанси зменшувались з геометричною прогресією. Мені вже було майже двадцять сім — а «та сама» так і не зʼявилась. Не сказати, що я сумував — моєю долею була війна, а дружиною сталь. Жінок для насолоди я завжди міг знайти як серед простих, так і серед знатних леді, але намагався надовго з ними не затримуватись — щоб не надто вже шкодити їхній репутації.

Ми з Карімом обмінялись серією ударів, що слугували для нас легкою розминкою. Якщо б ми залучили в цей бій простих солдатів — навряд чи вони б витримали і парочку з них. Бути серед Вищих Арканів — це привілей. Ми народжені сильнішими, швидшими.

Не ідеальними, але довершеними. 

Ходять легенди, що Вищі Аркани це діти Богів і тому ми такі сильні. Інші легенди говорять, що сила була дарована Богами як подяка за вірність.

— То як себе почуває наречений? — ми з Карімом закінчили тренування і тепер стояли на полігоні, обидва з голими торсами, та витирали піт. Сонце встало і скоро треба було вертатись до виконання завдань.

— Краще не бувало, —  на обличчі принца застигла мрійлива посмішка. —  Вона така гарна, Мірабель. Витончена, граційна, добра… — на цих словах перед очима несвідомо зʼявилась ранкова незнайомка. —  Мрія будь-кого. Знаєш, Калебе, я коли її бачу, у мене немов в роті пересихає і по спині мурашки. Якщо так буде завжди, то я правити не зможу, поки вона поруч. Всі думки забиті нею.

— Тобі треба більше тренуватись, Рім. Пару разів настукають по голові і всі думки про дівчат випаруються, —  я посміявся і доторкнувся пласкою стороною меча до його темного волосся.

— Ти просто не маєш пари, того і бісишся.

Я хижо посміхнувся і таки дав йому підпотиличник, якого Рім так і просив, але щось всередині обірвалось. Було би брехнею сказати, що мені не було самотньо. Звісно, як воєначальнику мені завжди було чим зайнятись. Але вечорами холодне ліжко не гріє, а дівчата на одну ніч — тим більше.

Карім рушив до свого шатра — готуватись до прийомів, зустрічей з солдатами та вечірнього свята.

Тим часом я прийняв холодний душ, розгріб декілька папок документів, провів ставку з командирами та отримав запити щодо виділення контрдиверсійних сил на території трьох прикордонних поселень. Втомлено глянув на годинник — лише третя. Я сподівався завантажити себе роботою, щоб наблизити те чудернацьке свято, але робив все напрочуд швидко. 

Мені бракує повітря. Так, точно, треба пройтись.

Я натягнув на себе чорний мундир на випадок, якщо знатні гості мають екскурсійні променади нашим табором. Здебільшого це була моя територія і все одно, в якому вигляді вони мене побачать — в парадній формі чи, як зазвичай —  в зручному та практичному одязі. Але з поваги до дати та до короля, я все ж таки вбрався.

Табір жив своїм життям. Солдати бігали по справах, лякливо віддаючи мені честь, коли проходив повз. Я командую ними вже два роки, а досі не відучив від старих звичок: просив віддавати честь лише на шикуваннях чи церемоніалах, в житті ж достатньо буде простого вітання. Але ні — армійські звички живуть довго. Я був готовий розвертатись, коли до моїх вух дістався тихий голос:

— …заарканені дівки — в ліжку що треба?

Навряд чи високородний лорд так говорив би зі своєю леді. Навіть для романтичної гри між двома це було занадто. Я розвернувся і покрокував в сторону звуку — якійсь леді точно знадобиться моя допомога, а якомусь солдату — позачерговий наряд та каральна яма.

Та картина, що постала переді мною, дещо вибила мене з колії.

Ранкова незнайомка стояла неподалік королівського шатра, а її обступило троє солдатів. Я хотів було кинутись їй на допомогу, але відчув неабияку впевненість в діях дівчини. Вона щось сказала йому тихо, від чого на обличчі солдата на секунду проступив страх. Але він швидко зібрався та зареготав до своїх друзів:

— І дівчинка навіть не злякається вигляду крові?

— Будь-яка дівчинка бачила її більше, ніж ти міг би за все своє життя.

Я фиркнув. А дівка за словом в кишеню не полізе. Такі теми чоловіків зазвичай вганяють в фарбу — в високому світі про це не говорять. Але, здається, солдат навіть не зрозумів, про що вона.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍