Ханна Кір - За моїм щитом, Ханна Кір

Поки він намагався скласти всі ввідні дані, дівчина вислизнула з його рук та рушила до шатра. Був би він розумнішим — відступив би. Але солдат зробив свою головну помилку: схопив її за лікоть та намагався притягнути до себе.

— Та чого ж ти така небалакуча!

Дівчина торкнулась меча.

Ну все, тепер мені точно пора втрутитись. Правда, вже не в якості рятівника прекрасної дами, а в якості рятівника трьох ідіотів, які посміли зачіпати дуже терплячу воїтельку.

— Що тут відбувається, солдати?

— Ло…ло… лорде ко-ко-командуючий… Ми хотіли провести цю ле…леді до її шатра і… — здається, всі троє позеленіли. Не любив я справляти таке враження на свій особовий склад, але що поробиш — репутація така.

— «Кокати» будеш куркам в своєму селі. І щось мені підказує, що леді з такою колекцією сталевих іграшок здатна і сама знайти дорогу до шатра.

Дівчина повернула до мене своє обличчя і я зміг роздивитись її трохи краще. Темне хвилясте волосся лягало на плечі, обрамляючи її обличчя, а очі кольору лісового горіха зблизька здавались глибокими й уважними. Світла, майже порцелянова шкіра була рідкістю серед жінок з Арканом Щита, які здебільшого були більш засмаглі. На її обличчі виднілися веснянки — дрібні, ніби розкидані по щоках, що додавали їй чогось теплого і домашнього, навіть попри серйозний вираз на обличчі. Пухкі губи мимоволі привертали увагу, але дівчина трималась так впевнено і зібрано, що одразу було зрозуміло: це зовнішність, яку легко сприймати легковажно, поки не відчуєш її силу на собі.

Здалеку я думав, що вона старша, але зараз бачив — навряд чи їй більше вісімнадцяти років.

Поки я намагався зібратись з духом і щось вимовити, солдати поспішили втекти, а дівчина ледь видно схилила голову.

— Дякую, що заступились.

Я проковтнув напругу, яка виникла, щойно варто було почути її голос.

— Думаю, ти би і сама справилась. Але не хочу кровопролиття, —  сподіваюсь, мій голос не трусився.

— Що ж, в такому разі вам потрібно було б займатись балетом.

Вона жартує? О так, вона точно жартує. І смішно. Я намагався стримати бісиків в очах і не розсміятись. Не варто привертати до нас ще більше уваги. Але, здається, відсутність реакції її налякала — навряд чи вона колись мала справу з таким, як я, судячи з виразу обличчя. Що ж, вона ще дитя, навіть думати про неї має бути соромно.

— Це був дурний жарт, я…

Її очі набули відтінку грозової хмари. Я думав, що вона боїться, але ні — вона злиться на себе. І ця складка, що залягла між брів, —  певно картає себе за «дурний» жарт. Емоції на її обличчі мінялись так швидко та були настільки щирими, що мені захотілось згрести її докупи та забрати з собою. Ми би обмінювались історіями, вона б гучно сміялась, а потім…

— Гарного вечора!

Я втік. Вперше в своєму житті втік від жінки. Бо ця жінка зробила з мене ідіота, який не може тримати себе в руках. Бо ця жінка не схожа взагалі ні на кого, кого я колись знав. І бо ця жінка зовсім мені не пара — а зробити боляче я їй чомусь не хочу. 

Калеб, тобі двадцять шість років, пора вже розібратись в своїй глибокій драматичній душі.