Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

— Відпусти, бісовка! Геть від мене! — закричала я, опираючись обома ногами в кам'яний поділ криниці. Відчай стискав груди, а руки тремтіли від напруги.

— Панночко, не опирайся, він все одно прийде за тобою. Краще вже Криниченькою станеш, аніж прислужницею йому, — шипіла бісниця, її сили були неприродними, і вона не відпускала.

— Ага, а ти йому не служиш зараз? Відпусти, гадюко! — я майже гарчала, намагаючись відірвати її пазурі від себе.

— Ми зла не робимо зазвичай, але ти сама розлютила його. Заблудила, але з пастки його втекла. Біснуватого парубка здихалася, але від мене не втечеш! — пищала вона, залишаючи глибокі подряпини на моєму затилку.

— Та нащо я йому здалась, вашому Лісовику? — я відчувала, що сили залишають мене, а її хватка тільки міцнішала.

— Занадто везуча панночка, мусиш стати духом невтішним! — відповіла вона, тягнучи мене все ближче до краю.

В цю мить сильний вітер несподівано зірвався, як ніби надіславши порив із самого неба. Листя й сміття закружляли у вихорі, а потім потужний вітер дмухнув просто на мене, зриваючи лавки й відра на своєму шляху. Бісовка моторошно взвила й відпустила мене, розриваючи повітря своїм жахливим скигленням.

— Милосник, не завжди буде тобі допомагати. Рано чи пізно Лісовик сам прийде за тобою, — верещав голос із криниці, поглинаючись у темряві.

— Якщо так далі піде, я сама за ним прийду! Передай йому, — крикнула я в глибини криниці, перехиляючись так, що здавалося, ніби мене ось—ось поглине темрява.

Милосник, який стояв поруч, ледь помітний у світлі полуденного сонця, відтягнув мене назад, коли я ще верещала вслід бісовщині. Дух розчинився у воді, залишивши після себе тільки холодний піт на моєму чолі.

— І як тепер пити воду з такої криниці, бррр... — пробурмотіла я, зиркаючи на блідого й холодного чоловіка, що знову уберіг мене від біди.

Він стояв мовчки, але його постать почала повільно розчинятися в повітрі, ніби туман, що розвіюється під сонцем.

— Дякую... знову, — промовила швидко, відчуваючи, що він може зникнути в будь—яку мить. — Сьогодні зранку теж ти був? — запитала я напівголосно.

Він не відповів. Лише поглядом натякнув на сонце в зеніті, прикриваючи очі від його яскравих променів.

— Звісно, — промовила я про себе, — зараз не твій час... Зараз Полудниця панує.

Він зник так само загадково, як і з’явився, залишивши мене сам на сам із непевністю.

Навіщо я Лісовику?  Чого він ув’язався за мною? Виходить хлопець з кермашу теж діло його нечистих рук.

Усвідомлення, що навіть тітчині обереги тут марні, неприємно стисло серце. Я витягла з торби мішечок із травами, дивлячись на нього з гірким розчаруванням.

— Не талісман ти, а марна ноша, — прошепотіла, опускаючи руку з мішечком, наче той утратив всю свою силу.