Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

2.3 Розділ

Я рушила додому, плануючи спочатку допомогти сусідці, а потім насолодитися заслуженим відпочинком. Дорога вела через кам'яні вулички міста, серед яких гуляли люди, обговорюючи останні новини та плітки. Над дахами будинків висіла тонка пелена диму, що піднімалася з печей і кухонь. Зі сторони ринку доносився запах свіжого хліба та спецій.

Коли я повернулася додому і увійшла через хвіртку, одразу помітила тітоньку, яка сиділа на ґанку, зайнята своїм звичним заняттям — складанням захисних трав у невеликий мішечок.

Я наблизилась поволі до неї, знаючи, яка вона буває часами зосереджена.

— Бадьян, щоб відігнав злого духа, полин від дурного ока, безсмертник, щоб злі сили не оволоділи, — примовляла вона, обережно складаючи сухі трави в полотняний мішечок.

— Тітонько, а що ви робите? — запитала я, підходячи до столу, за яким вона працювала.

— Це захисний мішечок для тебе, від нечистої сили, — не відволікаючись, відповіла вона. — Ти зранку була сьогодні якась засмучена.

— І ви вирішили, що справа в бісах? Інша б подумала про сердечні справи, — усміхнулася я, намагаючись злегка пожартувати. — А ви одразу все нечесті приписуєте.

— Так мої предки заповідали, і їх предки, а отже і твої. Прислухайся до голосу сивини, — нагадала вона, продовжуючи свою роботу. — Все зло від темних, і хворь, і неладне на серці.

— Але тітонько, ви справді вірите, що це допоможе? Якщо чорти існують, невже оцей мішечок їх зупинить? — поглядаючи на неї з легкою іронією.

— Віриш ти чи ні, а не викидай, носи з собою, — відповіла вона серйозно, вкладаючи мішечок у мою сумку. — Ти що, ні слухом, ні духом, що в місті й околицях відбувається?

— А що відбувається? — зацікавлено запитала я.

— Якась тварюка з лісу виходить, потрошить домашніх тварин, але не їсть. Бісовщина якась. Коли таке бачене було?! — сказала вона, схрестивши руки на грудях.

— Звідки вам це відомо? Я пів міста вже обійшла й нічого подібного не чула, — я здивовано глянула на неї. 

— А ти б виходила далі своєї таверни, то б чула тоді, що на слуху, — тітонька висловлювала свою незадоволеність.

 Вона ніколи прямо не казала, але я вдосталь чула натяків на те, що їй не подобається моя робота в таверні.

— Сумніваюся я в цих чутках. Поки сама не побачу — не повірю, — відповіла я, знизуючи плечима.

— Бачила я смаленого вовка, а ти що в житті бачила? — вона трохи роздратовано підняла брову.

— Кожному своє, тітонько. Піду зайду до бабусі Євстахії, — сказала я, обіймаючи її й поцілувавши в чоло.

Я відчувала себе трохи безпечніше, хоч і розуміла, що ні маленький ножичок, ні чарівний мішечок не захистять мене в разі серйозної небезпеки. Але й панікувати я не збиралася. Я завжди вірила, що зможу знайти вихід із будь—якої ситуації, як вода, що знаходить свій шлях через найвужчі щілини.

Промайнувши сусідні двори, я пройшла до маленькою старої хвіртки, що вже від старості перекосилась. Пройшовши в двір до бабусі Євстахії, я привіталася:

— Вітаю, пані Євстахія.

Стара сиділа на лавці біля своєї старенької хатинки, що стояла на краю вулички, біля самого лісу. Від цього місця завжди пробігав холодок по спині, але я звикла бути гостем в цьому домі.

— І тобі, Маланко. Пора тобі маленького завести, — просипіла вона, піднімаючи на мене свої зморшкуваті очі, не встигла я й наблизитись до неї.

— Бабусю, для цього спочатку треба одружитися, а потім вже дітей заводити, — усміхнулася я, знаючи, що це її улюблена тема.

— Ох, Маланко, з такими твоїми звичками ти ще довго у дівках ходитимеш, — зітхнула стара, і в її голосі прозвучала тепла нотка жалю.

— А хто ж тоді вам допомагатиме, коли онуків немає? — відповіла я, трохи нахилившись, щоб краще роздивитися її обличчя, вкриті зморшками доброти й терпіння.

— І то правда, Маланочко, — погодилась вона з легким усміхом.

Її хатинка, хоч і затишна, давно потребувала ремонту: дах протікав, а стіни осипалися. Я знала, що її два онуки будували собі нові домівки, тому старенька залишалася самотньою у своєму занедбаному житлі. Було боляче дивитися на це, і від щирого серця я приходила допомогти їй, щойно вона кликала. В її житті було так багато випробувань, а зараз — лише тиша і цей старий дім, в якому вона все ще мала потребу у підтримці.

Почимчикувала я за хатину, тримаючи в голові точний маршрут до старої криниці, що стояла трохи поодаль від будинку, мов відлюдниця на краю світу. Дорога туди вела через зарості бузку й бузини, що виросли непрохідним муром, немов охороняючи свої таємниці. Навколо панувала глибока тиша, настільки глуха, що навіть спів птахів здавався далеким відлунням іншого світу.

Коли я нарешті дісталася криниці, відчуття тривоги почало вплітатися в кожен мій рух, мов невидимі руки, що стискають горло. Я примусила себе прогнати малодушні думки геть, намагаючись переконати себе, що серед білого дня нічого страшного не станеться.

Я обхопила руків'я відра, опускаючи його в темну глибину. Спітніла долоня ковзала на дерев'яній ручці, і з кожним витягнутим сантиметром мотузки холодок страху прокрадався все глибше в мою душу. Серце почало битись частіше, коли відро вдарилося об воду з глухим плеском.

— Та, що з тобою, Маланко? — причитала сама собі. — Звідки цей страх?

Вже піднімаючи наповнене відро, я відчула, як воно ніби важчає на ходу. Відро було важким, наче тягло за собою не тільки воду, але й щось невидиме, що причаїлося на дні. І раптом вода піднялася до краю, з її поверхні виринуло перекошене обличчя, химерно витягнуте, мов у кошмарі. За ним з'явилися кігтисті руки, що миттєво вп'ялися в моє волосся, тягнучи мене вниз, до криниці.

— Прости, панночко, прости мене, Лісовик змусив, — заскиглила бісовка, її голос лунав, наче зі самого дна, а її кігтисті пальці боляче впивались в мою шкіру.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍