Taras Havrysh - Слідами дощу, Taras Havrysh
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Анна та Артур їхали через мокре місто. Дощ бив по лобовому склу, розтікаючись тонкими, мов леза, потоками.
— Отже, вона працює баристою? — кинув Артур, міцніше стискаючи кермо.
— Так, — Анна дивилася в телефон. — Її зміна мала закінчитися ще двадцять хвилин тому.
— Якщо вона вийшла сама… — пробурмотів Артур.
Анна мовчала.
Вони знали, що маніяк не залишає свідків.
А Аліна була єдиною, хто його бачила.
Безлюдний провулок біля кафе
Вони зупинили машину і вибігли під дощ.
На вулиці стояла мати Аліни.
Жінка блідою рукою стискала телефон і безпорадно озиралася.
— Вибачте, ви мама Аліни? — запитала Анна.
Жінка здригнулася.
— Так… а що сталося?
— Де вона? — коротко спитав Артур.
— Я чекала її тут. Вона мала вийти ще десять хвилин тому, але… — Мати нервово ковзнула пальцем по екрану телефону. — Ось, останнє повідомлення…
Анна взяла телефон.
Текст був коротким:
„Я боюся. Мені здається, він дивиться.“
Артур вилаявся.
— Вона ще може бути десь тут!
Вони побігли в темряву.
Декілька хвилин тому. Темний провулок
Аліна йшла швидко.
Дощ ставав сильнішим, і вона притискала до себе капюшон.
Її мати трохи затрималася, тому вона вирішила почекати її на зупинці, ближче до світла.
Але тільки-но завернула за ріг…
Вона побачила його.
Темний силует. Стояв під ліхтарем, трохи осторонь.
Аліна застигла.
Його обличчя ховалося в тіні.
Він не рухався.
Просто дивився.
Вона зробила крок назад.
Серце гупало.
„Це просто перехожий. Просто перехожий.“
Силует крокнув уперед.
Аліна задкувала.
Вона хотіла розвернутися, але…
— Ти боїшся мене?
Його голос був спокійний. Навіть м'який.
Аліна застигла.
Її губи пересохли.
— Н…н…ні… — вона зробила крок назад.
Він повільно схилив голову набік, наче розглядаючи її.
— Брешеш.
Її серце вдарилося об ребра.
Вона відчула, як все її тіло стискається в страху.
— Я… я просто… мені треба йти…
Він крокнув ближче.
— Знаєш, що мене цікавить?
Аліна мовчала.
Він нахилив голову ще більше.
— Що людина відчуває, коли знає, що помре?
Це був не просто вбивця.
Це було чисте, витончене зло.
Вона закричала.
Вона кинулася назад, спробувала втекти…
Але він уже був поруч.
Блискавка розірвала небо.
І тоді ніч накрила все.
Безлюдний провулок. Вулиця, яку ковтає ніч
Анна та Артур бігли вулицею.
І тут вони її побачили.
Аліна лежала на землі, прямо під світлом ліхтаря.
Її очі відкриті, але мертві.
Її обличчя…
Його не було.
Роздерте на криваві клапті.
Дощ змивав кров, але не затирав жорстокості.
Артур стиснув зуби, опустивши голову.
Анна повільно підняла очі.
Навколо — нікого.
Ніби вбивця знав, що вони приїдуть.
Ніби він… чекав.
Анна стиснула кулаки.
Це був не просто злочин.
Це був меседж.
І вона знала, що цей виродок спостерігає за ними прямо зараз.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слідами дощу, Taras Havrysh», після закриття браузера.
