Taras Havrysh - Слідами дощу, Taras Havrysh

Міський відділок поліції – вечір

Анна та Артур повернулися до відділку, втомлені й розчаровані після марного допиту в сусідньому районі. Надворі вже стемніло, вікна будівлі відбивали тьмяне світло вуличних ліхтарів.

Кабінет зустрів їх дивною тишею.

Замість звичного безладу паперів і запаху недопитої кави їх чекав запах свіжомитої підлоги та знайома фігура — Віра, прибиральниця.

Жінка, як завжди, була у фартуху, руки в гумових рукавичках. Вона повільно терла стіл, зосереджено, майже механічно.

— О, голубчики, нарешті приперлися! — буркнула вона, навіть не глянувши на них.

— Привіт, Віро, — пробурмотів Артур, знімаючи куртку.

Анна сіла за стіл, уважно спостерігаючи за прибиральницею.

— Щось сталося?

Віра різко зупинилася, підняла голову.

— Та як тобі сказати… Слухала я тут подругу свою. І знаєте що? — Вона зняла рукавички й різко кинула їх на стіл. — Люди божеволіють.

Артур позіхнув.

— Та невже?

— Вчора Свєта мені таке розповіла… — Віра сіла на стілець, схрестивши руки. — Її внучка…

Вона зробила паузу, ніби боялася вимовити наступні слова.

— Аліна.

Анна завмерла.

— Що з нею?

Віра покрутила пальцями хрестик на шиї, зітхнула.

— Дівчинка… вижила.

В повітрі зависла гнітюча тиша.

— Вижила після чого? — голос Анни став жорсткішим.

— На неї напали під час грози. Ввечері. Там, на Замковій горі.

Артур миттєво випростався.

Анна відчула, як її серце застукало швидше.

— Коли?

— Три тижні тому.

Вона повільно провела рукою по підборіддю, зіставляючи факти.

— Чому ми нічого про це не знали?

Віра гірко посміхнулася.

— Бо Аліна мовчала. Два тижні з дому не виходила, сиділа, як привид. А потім... вирішила, що треба якось жити далі.

— Жити далі? — перепитав Артур.

— Пішла назад на роботу, — Віра зітхнула. — Вона баристою працює в кафе Non-Stop на вулиці Заводській. Але мама не залишає її саму, щовечора приходить і забирає з роботи.

Анна кивнула, прокручуючи це у голові.

— Вона… пам’ятає нападника?

Віра заперечно похитала головою.

— Не знаю. Вона майже нічого не каже. Лише кричить уві сні.

Анна подивилася на Артура.

— Треба з нею поговорити.

— Ти думаєш, вона заговорить?

— Вона єдина, хто вижила.

Артур тихо вилаявся.

Анна різко піднялася, вдягла куртку.

— Віро, дякую. Скажи своїй подрузі, що ми хочемо поговорити з її внучкою.

Віра дивилася їм услід, стискаючи кулаки.

Відчувала: вони наближаються до чогось страшного.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍