Олег Клєщ - Пірнач, Олег Клєщ

5

Майже 20 годин боротьби за людське життя.

72 тисячі секунд між світом живих та світом мертвих.

Операційна, в якій перебував Гері, була наскрізь просякнута запахом спирту та препаратів. Лікарі, загорнуті у білі халати, напружено працювали весь день і майже всю ніч, не маючи можливості ані на секунду залишити кімнату. Вони вже були бліді, втомлені йледь трималися на ногах. І коли на екрані, що відображав графік роботи серця, з’явилася рівна-рівнесенька лінія, а прилад почав гучно пищати, у них опустилися руки. Лише Крістофер Еліот, головний лікар, не збирався зупинятися. Як можна здаватися? Вони вже подолали такий довгий і тернистий шлях, витратили купу зусиль і якщо прилад став пищати, хіба це привід полишити всі намагання та змиритися із втратою? Відмовитися від мети за крок від успіху? Нізащо! Він дав клятву і він її дотримається!

Крістофер швидко взяв дефібрилятор і, наче воєначальник, віддавав накази, аби не дати супротивнику, що зветься Смертю, прорвати їхній фронт.

         Один розряд, два, три, чотири і все марно… Нічого не допомагало. Колеги просили, ледь не благали Крістофера, полишити цю марну справу, але він не здавався. Усі його вважали схибленим, проте насправді був дійсно до кінця відданим своїй справі. У той момент, коли надія навіть у його голові почала згасати, він на мить заплющив очі й звернувся до Бога.

- Останній розряд, - промовив він із заплющеними очима.

Його руки піднесли електроди, усе тіло трусило від напруги, колеги чекали на команду, проте він мовчав. В операційній застигла найтихіша тиша в житті кожного із присутніх. Крістофер наче намагався вловити момент, коли саме потрібно дати розряд. Ніхто не насмілювався порушити мовчання. І як тільки лікар крикнув: «Зараз же!», хлопчина, що відповідав за кнопку, у ту ж мить її натиснув.

Напружену тишу перервав писк приладів – на екрані з’явився невпевнений графік, поступово серцевий ритм вирівнявся до позначки 68 ударів на хвилину. Усі зааплодували лікарю.

         Минуло декілька днів, як Гері цілком прийшов до тями, все усвідомлював і, не втративши хватки, міг приймати зважені рішення. Він якраз доїдав картопляне пюре, запиваючи його пресмачним кефіром, який було виготовлено не якоюсь фабрикою, а справжнім фермером, як до нього в палату зайшов високий чоловік у білому халаті, із густою сивою бородою та мудрими очима кольору неба.

Чомусь він нагадував Гері професора.

– Як себе почуває наш пацієнт? – у гарному настрої звернувся до нього Крістофер Еліот.

– Дякую, уже набагато краще, - щиро відповів Гері.

– У мене для вас добрі новини, Містере Саймон, – він присів на сусідній стілець. – Якщо процес відновлення відбуватиметься з тією ж позитивною динамікою, уже за два тижні зможете повернутися до нормального життя. Може виникати головний біль, все-таки черепно-мозкова травма не мине без наслідків, але загалом стан вашого організму викликає в мене приємне здивування. Однак попереджу, що надмірні фізичні, емоційні та розумові навантаження вам протипоказано! Я б радив зменшити тривалість робочого дня максимум до 3-4 годин, при цьому не більше ніж три дні на тиждень.

– Укотре дякую, лікарю. Завдяки вам в мене з’являється надія на краще, – Гері йому всміхнувся.

– Знаєте, за час моєї майже сорокарічної роботи в медицині, я ще не робив настільки складну операцію, як це було із вами. Справа не тільки в тому жахливому стані, у якому ви перебували. І не тільки через те, що більшість моїх колег взагалі не вірили в бодай-якийсь позитивний результат. Я зараз говорю про те, що я не опускаю руки і не ніколи не приймаю відмов. Жодна людина, яка перебувала на моєму операційному столі, не померла. Проте в якийсь момент, зізнаюся вам чесно, навіть я втратив надію. Мені прикро це визнавати, але це правда, і мені здається, Ви маєте про це знати.

– Я вас не засуджую, лікарю. І навіть якби ви здалися, я впевнений, звідти, з небес, я зрозумів би, чому ви так вчинили і не тримав би на вас образу. Ви мені подарували нове життя, і за це я буду вам вдячний до кінця своїх днів. Тому якщо вам колись потрібна буде допомога – яка стосується не тільки сфери моєї професійної діяльності – ви завжди можете на мене розраховувати. Для вас я зроблю більше, ніж навіть для себе.

– Облиште, я виконував свою роботу і дотримувався клятви.

– Якби ви зневірилися і опустили б руки, зараз я лежав би не на цій койці, а в дерев’яному гробу.

– Дякую, мені справді приємно, - Крістофер поглянув на настінний годинник. - Перепрошую, але мені вже час іти. Швидшого вам одужання.

Минуло десь пів години, як до палати стрімголов увірвався високий чоловік із каштановим волоссям, у чорній шкіряній куртці, із декількома специфічними татуюваннями, срібним браслетом із шипами та золотим ланцюжком на шиї.

– Брате, як ти? – схвильовано спитав він і вмостився на той же стілець, на якому нещодавно сидів Крістофер Еліот.

– Адаме! - Гері посміхнувся від радості. – Дуже радий тебе бачити.

Вони обійнялися.

– Я ледь не втратив свідомість, коли почув по телевізору про те, що на тебе було скоєно замах. Одразу, як дізнався, у якій лікарні ти перебуваєш, приїхав до тебе. Тобі хоч краще?

– Звичайно! Якби не Крістофер Еліот, то я вже б три дні перебував на тому світі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍