Настя Левченко - Твій найгірший ідеальний, Настя Левченко

Розділ 12: Те, що не має значення

Катя не була тією жінкою, яка ревнує.
Вона завжди вважала, що це ознака слабкості, нестачі впевненості в собі.

Але зараз…

Зараз вона сиділа за столиком у кав’ярні, міцно стискаючи ложку, і відчувала, як щось гаряче й гірке піднімається в ній, заповнюючи груди.

Марко знову був із тією жінкою.

Цього разу вони сиділи всередині кафе, зовсім неподалік. Жінка в червоному пальті говорила щось, сміялася, нахилялася ближче.

А Марко…

Він слухав її. Усміхався.

Катя відчула, як її щелепи стискаються.

Чому це тебе хвилює?

Вона зробила ковток кави, спробувала зосередитися на своєму ноутбуці. Але літери на екрані зливалися. В голові паморочилося.

Вона згадала, як вони з Марком працювали разом, як сперечалися, як він доводив її до сказу своїми жартами.
Згадала його погляди.
Його усмішку, коли він простягнув їй свою куртку того вечора.
Його очі, коли він запитав, що з нею відбувається.

Це не має значення.

Вона глибоко вдихнула, змусила себе відвести погляд.

Але в ту ж мить Марко підняв голову.

Їхні очі зустрілися.

Катя завмерла.

Всього секунда.

Але цієї секунди вистачило, щоб у ній усе перевернулося.

Вона стиснула пальці на столі, ніби це могло допомогти утриматися на поверхні, не потонути в цьому вирі.
А потім різко закрила ноутбук, швидко зібрала речі й вийшла з кафе.

Виглядало, наче втеча.

Дощ почав накрапати, але Катя йшла швидко, не звертаючи уваги.

Львівський вечір був прохолодним, повітря пахло мокрою бруківкою та кавою, а десь далеко лунав звук вуличного музиканта.

Вона глибше вдихнула, намагаючись позбутися цього тиску в грудях.

Їй потрібно було заспокоїтися.

Але раптом вона почула позаду знайомий голос:

— Катю!

Вона стиснула кулаки.

Зупинилася.

Повільно обернулася.

Марко стояв у кількох метрах від неї, заклавши руки в кишені. Дощ темними плямами розтікався по його куртці, волосся стало трохи вологим.

На його обличчі не було звичної грайливої усмішки.

— Ти чому пішла так швидко?

Катя підняла брови.

— А що, мені потрібно було залишитися й дивитися, як ти фліртуєш з тією жінкою?

От чорт.

Вона не хотіла цього казати.

Але слова вилетіли самі.

Марко завмер.

Дощ стукав по дахах, по бруківці, по її плечах.

А потім він повільно підійшов ближче.

— То ось у чому річ, — тихо промовив він.

Катя закусила губу.

— Забудь. Це не має значення.

— А якщо має?

Вона різко підняла голову.

Марко дивився на неї уважно, глибоко, так, що всередині неї щось здригнулося.

— Катю…

Його голос став м’якшим.

Їй хотілося зробити ще один крок назад. Відгородитися. Але ноги ніби приросли до землі.

— Я йду, — сказала вона.

— Не тіка…

— Я не тікаю! — майже крикнула вона.

Марко підняв руки, здаючись.

Катя заплющила очі, змусила себе дихати рівно.

Це просто дурниця. Просто забудь.

Вона розвернулася і пішла геть, навіть не озираючись.

Марко не зупинив її.

Але Катя знала — він не забуде.

І це її лякало більше за все.

 

Дорогі читачі,

Як часто ми заперечуємо власні почуття? Як довго можемо переконувати себе, що нам байдуже, поки всередині все не закипає?

Катя і Марко опинилися в точці, коли їхні емоції більше неможливо ігнорувати. Вона не хотіла ревнувати. Він не хотів надто перейматися. Але що робити, коли серце підказує одне, а розум вперто твердить інше?

Що буде далі? Чи зважаться вони зізнатися собі, що між ними набагато більше, ніж просто суперництво на роботі?

Дякую, що читаєте цю історію. Сподіваюся, ви відчуваєте її так само гостро, як і я, коли пишу.

Не соромтеся ділитися своїми думками! Адже ваша підтримка й емоції — це те, що робить цю книгу особливою.

З теплом, ваша Настя))

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍