Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

За годину я вже був біля контори купця Селіванова. Там стояло багато відвідувачів. Я підійшов і сказав, що приніс лист від Великого князя Сергія Михайловича.

— Вручити особисто в руки! — впевнено збрехав я охоронцю, який стояв на сходах до другого поверху, де був кабінет купця.

Ім’я Великого князя тут шанували. Мене повів нагору ще один охоронець. Завів до кабінету купця, трохи здивованого.

— Що за лист? — спитав Селіванов. — А де я тебе бачив?

На столі купця лежав цілий стос журналів із моїми пригодами. Він чомусь зацікавився мною. Тепер от упізнав. Довелося вихопити револьвер.

— На підлогу, швидко. — Я говорив спокійно, але кричати не треба було. І купець, і охоронець лягли. Люди були досвідчені, розуміли, що анітрохи не жартую. — Затули вуха пальцями, — сказав я охоронцю і тицьнув носаком у бік. Охоронець швиденько затулив. — Леонтію Павловичу, я так бачу, що ви знаєте, хто я. Мені потрібна тека з документами Бревуса. Якщо ви її віддасте, я не ставитиму жодних запитань щодо подробиць смерті інженера. Якщо ж ні, то Великий князь дізнається про те, що сталося з його найкращим другом.

— У тебе немає доказів, сищику! — засміявся Селіванов.

— Є. Бревус, мабуть, щось відчував. Тому написав листа про ту дівку з «Чорної троянди».

— Який ще лист? — Селіванов аж підхопився. — Ти брешеш, хочеш узяти на арапа!

— Лист був у сейфі. Ви його не помітили, бо він був приклеєний під самим верхом, ви туди не зазирнули.

— До чого тут я? Я взагалі не бачив той сейф!

— Леонтію Павловичу, в тому листі згадано про вас. Бревус був розумною людиною і чекав від вас неприємностей.

— Це просто шматок паперу, написаний померлим!

— Так, але в силах Великого князя домогтися слідства. До речі, передсмертна записка Бревуса написана, звісно, схожим почерком. Фармазони попрацювали. Але вони не вгадали з чорнилом. Відтінок інший. Експертиза легко доведе, що чорнило різне, і це вже серйозний удар по версії про самогубство.

— Мені начхати! — крикнув купець.

— Вірю. Але є ще ж лист Бревуса, справжній лист, яким слідство зацікавиться, коли переконається, що сталося вбивство. Стосовно «Чорної троянди», яка згадується у листі, думаю, що слідство не знайде, що ховається під цією назвою. А ось вас і шукати не треба, про купця Селіванова всі знають. То вас знайдуть. І чомусь мені здається, що неживого. А попереду ж війна, для вас, як для постачальника, відкриваються такі перспективи! Хоча вирішувати вам. То як?

Купець із ненавистю дивився на мене. Аби міг, то кинувся б на мене і душив, але револьвер надійно його стримував. А ще ж він був діловою людиною, тому вмів стримувати свої почуття. Ось скривився у посмішці.

— Тека схована. Треба з’їздити по неї.

— Ну, ні то ні, справа ваша. — Я пішов до дверей.

— Я не відмовився, просто тека... — почав пояснювати купець.

— Не треба мені брехати, — перервав його я. — Або теку на стіл, або прощавайте.

Я був упевнений, що тека у купця в сейфі. Селіванов аж заричав. Хотів обдурити мене.

— Я віддам її. Але більше вас ніколи не побачу, і у Великого князя не буде до мене питань, — сказав купець.

— Стосовно покійного Бревуса — ні. А що стосується того замовлення на снаряди, то розбирайтеся самі. Я тут ні до чого.

— Мені треба пройти до сейфа.

— Будь ласка, — дозволив я. — Але без різких рухів. Повірте, я непогано стріляю.

Купець відчинив сейф, дістав теку і віддав мені. Я продивився. Те, що треба.

— Прощавайте, Леонтію Павловичу. Про всяк випадок хочу сказати, що спроба мене знищити матиме деякі неприємні для вас наслідки. Наприклад, той лист Бревуса та всі інші мої напрацювання у цій справі стануть відомі не тільки Великому князю, але й широкому загалу. У вас багато ворогів. Упевнений, що вони радо підхоплять цю тему.

— Ми забуваємо про цю справу. Назавжди, — сказав тихо купець.

— Істинно, — кивнув я. Побачив, що охоронець на підлозі так міцно затиснув вуха, що з них почала капати кров. Ткнув ногою.

— Все, відбій. Хлопці, проводжати мене не треба, я сам вийду, — сказав я, забравши про всяк випадок револьвери.

З тим і пішов. Поплутав сліди, потім зателефонував баронесі.

— Це Іван Карпович, — сказав я, і баронеса аж кавкнула, не чекала. — Відкличте босяків і своїх людей із контррозвідки. Якщо вам не потрібна зайва увага до «Чорної троянди».

— Я не розумію, про що ви. — Вона намагалася триматися, але в неї був розгублений голос. Вона не могла зрозуміти, звідки я так багато знаю.

— Покійний Бревус залишив листа, якого Селіванов не помітив у сейфі. В листі досить багато написано про вас і про «Чорну троянду». А ще фотографії дівчат з татуюваннями на шиї. Великий князь дуже засмучений смертю товариша. Якщо він дізнається, що це було вбивство, то докладе зусиль до розслідування справи.

— У вас немає жодних доказів.

— Окрім того листа.

— Листа замало! — скрикнула вона нервово.

— Головне, що до «Чорної троянди» буде прикута увага Аякже — таємний клуб із задоволення схиблених бажань! Газети схопляться за це, і вам доведеться грошима закидати кожен рот, який зацікавиться цією справою. Чи сподобається вашим клієнтам така увага? Чи будуть задоволені ті люди, для яких ви заробляєте гроші? І чи не схочуть вони пожертвувати вами, бо ви, баронесо, фігуруєте у листі? Якщо хочете перевірити їхню реакцію, то продовжуйте війну. Якщо ж ні, то забудьмо разом про цю історію, — сказав я, почекав. Баронеса сопіла у слухавку. — То яка ваша відповідь?

— Ви не згадуватимете «Чорну троянду» у своїх історіях, — тихо сказала вона.

— Я згадую тільки ті історії, які розкрив. У вашому ж лайні копирсатися не маю жодного бажання. — сказав я чесно.

— Я відкликаю людей. Але краще вам не дурити мене, — попередила баронеса.

— Вам теж.

Після розмови я пішов на пошту і надіслав кілька листів із наказами, що і як зробити на випадок мого зникнення, вбивства чи арешту. Я серйозно сприймав загрозу від баронеси та купця. Якщо вони вдарять, то мусять отримати відповідь. Після того поїхав до Великого князя. Біля палацу побачив