Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

Потім іще кілька клієнтів, а далі вона поїхала на обід до ресторану «У Ніколя». Я вже аж скам’янів, бо ж і ворухнутися не міг під тим клятим столом. Трохи почекав і виліз. Поперек ломило, ноги затерпли, трохи розім’явся, а потім пішов так само, як і прийшов. Добре, що у конторі всі пішли на обід, у коридорі було порожньо, зайшов у туалет, виліз до витяжки, поставив ґрати і поліз. Тільки на дах не вилазив, щоб не побачили, пройшов горищем, виламав ляду. Спустився. Поки лазив, забруднився, був схожим на босяка, але в Петербурзі таких багато по вулицях сновигало. Поїхав на вокзал, спитав про найближчий потяг на Москву. Він був за дві години. Сів у кутку чекати. Капелюх на очі насунув, щоб не пізнавали мене. Ну і дивлюся, хто прибуває. Коли бачу — приїхав екіпаж, вийшли з нього білявка тендітна і якийсь чоловік, невисокий, але в плечах широкий, із короткою товстою шиєю. Такі бійці найгірші. Чоловік до кас побіг, а дівчина пішла на перон. Я до неї підійшов.

— Жозефіно, доброго дня, — сказав їй. Вона злякалася, здивувалася.

— Ви хто?

— Байдуже. Для вас краще, якщо про нашу розмову ніхто не дізнається. Особливо баронеса.

Дуже злякалася дівчина.

— То поговоримо? — спитав я.

— Так, — кивнула.

Ми відійшли за газетний кіоск.

— Жозефіно, мене цікавить, хто такий Леонтій Павлович, — сказав я. А дівчина аж сіпнулася, наче вдарив я її. — Плакати не треба, бо сльози вас видадуть. Якщо вас почнуть підозрювати, то знищать. Це дуже небезпечні люди, та й ви про це знаєте. То усміхайтеся і швидко відповідайте. Я послухаю вас і назавжди зникну з вашого життя. Отже... — Я подивився на неї. Микитувала вона швидко.

— Купець Селіванов. Більше нічого про нього не знаю.

— Скільки він заплатив вам за Бревуса?

— Я не вбивала, я... — почала вона.

— Жозефіно, я знаю, що вбивали. Не треба брехати, швидко відповідайте.

— Тисячу рублів. Ще скількись отримала баронеса, яка привела Селіванова до мене. Сказала, щоб я робила все, що він скаже. Не можна не послухатися баронесу. Я не хотіла, але я була вимушена, бо інакше вона б мене вбила. Це їй легко.

— Я знаю. Ви самі душили інженера?

— Так. — Вона скривилася.

— Він досить сильний чоловік.

— Він був зв’язаний. І ми кохалися. Я надягла ремінь йому на шию, затягнула. Ми так робили вже не один раз. Йому це дуже подобалося, у момент оргазму бути придушеним, — пояснила дівчина.

— У який момент? — не второпав я.

— Оргазму. Ну, коли він закінчував. Тобто коли сам пік пристрасті. Потім я мусила послабити ремінь, щоб він міг схопити повітря. Казав, що це незабутні враження. Але я тільки натягнула більше. Він здивувався, а потім подивився мені в очі і одразу зрозумів, що відбувається. Він був дуже розумний. Митя. Я б ніколи цього не зробила, але мене б убили. Я була змушена!

— Що було далі?

— Сіпався досить довго, він сильний, довго не хотів помирати. Потім затих. Я почекала, одяглася, впустила Селіванова. Він почепив зашморг, засунув у нього тіло, залишив записку. Потім забрав все із сейфа.

— Що там було?

— Щоденник інженера і тека з документами. Грошей не було. Останнім часом інженер скаржився, що йому бракує грошей. Послуги нашого клубу коштують дорого, а він замовляв мене двічі на тиждень. От гроші й закінчилися. Але Митя казав, що невдовзі гроші будуть.

— Що він мав на увазі?

— Я не знаю. — Вона скривилася. — Я не хотіла його вбивати. Але я боялася баронеси. Всі, хто насмілився іти проти неї, гинули. Всі! Страшно гинули!

Вона дрібно тремтіла. Боялася, але не мене.

— Іди. Ти мене не бачила, — сказав їй. Вона зробила крок, потім зупинилася.

— А ви, а ви — Іван Карпович? — спитала Жозефіна. — Я вас упізнала, я читаю про ваші пригоди.

— Краще тобі не знати, хто я, і взагалі забути про те, що ми зустрічалися.

— Ви знищите «Чорну троянду»? Знищіть, будь ласка. Тут робляться страшні речі. Знищіть. Вбийте баронесу, вона головна. Вбийте її! — Дівчина заплакала.

— Припини! Я зроблю те, що вважатиму за потрібне. Іди на перон, той чоловік уже тебе шукає. Скажеш, що вмивалася. Витри сльози! Іди! — Я штовхнув її. Вона пішла. Я дивився у вікно на перон. Он чоловік побачив Жозефіну, підбіг до неї, щось гнівно казав, мабуть, лаяв, підозріливо озирався. Але вона трималася добре, змогла його переконати. Потім вони сіли у вагон. Я пішов із вокзалу. Зателефонував додому Великому князю, попросив Тулякова.

— Це я, але тихо, — попередив його.

— Вас шукають, — прошепотів штабс-капітан. — Контррозвідка. Вони стверджують, що ви не мали права провадити розслідування смерті Бревуса. Підозрюють, що ви можете працювати на шпигунів, розповідають, що ви можливий мазепинець. Вони тиснуть на Великого князя. Де ви?

— Неважливо. Ви знаєте купця Селіванова?

— Звісно, знаю! А чому ви питаєте?

— Хто це?

— Власник кількох порохових фабрик, на яких виробляються артилерійські снаряди. Раніше армія закуповувала снаряди лише у Селіванова. Але виявилося, що в них погана якість і завищена ціна. Великий князь знається на артилерії, тому намагався змінити ситуацію через Військову раду. Але у Селіванова там були свої люди, які підтримували закупівлі у нього. Тоді Великий князь зробив хитрий маневр і домігся, щоб рішення про закупівлі ухвалювали безпосередньо у Військовому міністерстві, через артилерійський департамент, який очолював Бревус. Було проголошено нові торги, надійшли вигідні пропозиції, Бревус провів їх аналіз і готував проект рішення про закупівлю.

— Купця Селіванова посунули б?

— Ну, це ще не вирішено остаточно...

— Посунули б, — зрозумів я. — Який розмір замовлень?

— Кілька мільйонів рублів. А з початком війни ще більше, значно більше. А до чого ви питаєте? І що з текою? До нас досі ніхто не звернувся за об’явою, а контррозвідка дуже цікавиться, де документи.

— Я спробую їх повернути. Але про нашу розмову ви мусите мовчати, хоч вас спитають спросоння, хоч із похмілля!

— Великий князь теж цікавиться, де ви. Є ж справа, задля якої він запросив вас, — нагадав Туляков.

— Мені потрібен іще день. Скажіть Великому князю, що я дістану теку. Але більше ніхто нічого не