Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

Спідниця вільна, довга, кольору бурштинового заходу сонця, сягає майже до землі, ледве торкаючись моїх босих ніг. Навіть пояс, прикрашений дрібними дорогоцінними камінцями, здається, був створений спеціально під мою талію. На голову легким рухом поклала тонку прозору хустку, яку вони принесли разом із цим вбранням. Вона переливається так, що складно не милуватися. Але я не дозволяю собі затриматися біля дзеркала.

"Не забувай, Настя. Це пастка. Усі ці шовки й золото — не для тебе. Це лише клітка, хоч і розкішна," — нагадую собі, хапаючи останній ковток повітря, перш ніж вийти з кімнати.

Я спускаюся вниз. Ноги наче ватні, кожен крок здається маршем до прірви. Сходинки величезні, наче створені для якихось велетнів, а не людей. Підбори чітко відстукують ритм: "не зламаюся, не зламаюся, не зламаюся".

З першого ж погляду розумію, що зібралися всі. Родина. Велика і, очевидно, дуже непроста. За столом сидять дві жінки — гарні, яскраві, як обкладинки глянцевих журналів, але з таким виразом обличчя, ніби вони щойно надкусили лимон. Їхні очі пронизують мене наскрізь. Одна з них у сріблястій сукні, інша — у зеленій. Зовсім як у кіно: королева льоду та змія в траві.

Діти. Маленькі хлопчики, які сидять поруч із ними, не відводячи очей від планшетів. І він — Емір. Стоїть біля столу, розмовляє з якимось чоловіком у темному костюмі, але, почувши мої кроки, підводить голову. Його погляд... наче зчитує мене на рівні молекул. Я опускаю очі, наче просто поправляю хустку, щоб приховати цей момент слабкості.

— А ось і вона, — голос Еміра розрізає напружену тишу. — Прошу, проходь.

Я не встигаю нічого сказати, як він уже підходить ближче, кладучи руку на мою спину. Легка, майже непомітна підтримка, але вона здається важкою, як кайдани.

— Це... Настя, — оголошує він, роблячи паузу, щоб усі оцінили моє ім’я. — Дівчина мого сина. Майбутня мати його дитини.

Бах! Сказав, як ніж по серцю. Жінки одразу зиркнули одна на одну, наче вже вирішують, як краще мене знищити. Діти навіть підняли голови від планшетів.

— Сідайте, — одна з дружин звертається до мене таким тоном, наче це не запрошення, а наказ.

Я мовчки сідаю. Емір проводить мене до місця, вручає келих води й сідає поруч, ніби охороняючи. Його близькість відчувається фізично.

"Ну все, Настю. Почалося. Тримайся."